Сторінка
2

Світовий ринок цукру і розміщення підприємств цукропереробної промисловості

Свого часу було прийнято закон про регулювання ринку цукру. В цілому він створив позитивну тенденцію до оздоровлення галузі. Проте є проблемні аспекти, на які варто звернути увагу. Найперше - це квотування цукру.

Весною погоджену з облдержадміністрацією заявку заводи подають до Києва, де її затверджують. Однак реальна картина можливостей кожного заводу вимальовується лише з початком сезону цукроваріння.Група квоти “А” передбачає реалізацію продукції на внутрішньому ринку. Як правило, одні підприємства не виходять на обсяги квоти, а інші виробляють надлишок. Відтак наш цукор іде за кордон, а звідти (в рамках режиму вільної торгівлі з Росією, Білоруссю, Молдовою) надходить інший. Тобто інвестуємо закордонного товаровиробника.

Проте, поруч із нерозв’язаними проблемами, в галузі є й позитивні приклади. У їх числі – успішна робота найпотужнішого в Черкаській області й одного з найбільших в Україні Пальмірського цукрового заводу, який належить компанії “Укррос”. Добрий урожай нинішньої осені зібрано завдяки тому, що в зону бурякосіяння компанія інвестувала 14,7 млн. грн. Тут уже заготовили понад 380 тис. тон цукрових буряків. На заводах “Укрросу” – у Пальмірі, Куп’янську й Чорткові – тепер щодоби випускають до 18 тис. т цукру. Продукція відповідає високим стандартам якості і постачається фірмам, орієнтованим на високоточні харчові технології. Однак за кордоном на кожному з таких підприємств нині переробляють за добу понад 20 тис. т буряків, завезених із полів у радіусі 200 км. Тож наші досягнення поки що відносні.

Розвитку Пальмірського заводу неабияк сприяє його 30-річний вік, тоді як багато інших підприємств галузі вже подолали 100-річний рубіж. В основі технічної політики тут – впровадження енергозберігаючих технологій. Заводчани сповна пожинають плоди технічних рішень тих років, коли надмірне споживання енергоносіїв нікого особливо не турбувало. У 80-х завод не було повністю реконструйовано з тритисячника на шеститисячник, і тепер він працює з виведенням сиропу, який потім доводиться повторно нагрівати, випарювати, очищувати, тобто додатково витрачатися. Тут уже два роки вкладають гроші в те, щоб відмовитися від застарілої технології, не спалювати зайвий газ і електроенергію. А йдеться про чималі суми – тільки цього року в реконструкцію виробництва вкладено майже 20 млн. грн. Проте модернізація й освоєння нових технологій – це лише частина айсберга, що називається перебудовою галузі.

Звичайно, врожайності порядку 40-50 т/га можна було б досягти в Україні, застосовуючи “звичну” наявну технологію. У 90-х роках в Україні під цукровим буряком було приблизно 1,4 млн. га, тож за такої врожайності можна було б зібрати приблизно 60-75 млн. т. Звичайно, аби досягти такого врожаю треба було б збільшити витрати на фактори виробництва (застосування насіння, добрив, гербіцидів та пестицидів), а отже, зросли б і змінні витрати. Ці витрати, рахуючи грубо, становитимуть приблизно 450 дол. США/га, тобто потрібний короткостроковий кредит на суму приблизно 650 млн, дол. США/рік.

Крім того, потрібно було б здійснити середньо та довгострокові вкладення в техніку і таке інше приблизно на таку саму суму. Ясно, що держава не в змозі спрямовувати на це такі кошти. Отже, відновлення виробництва цукрового буряку в Україні залежатиме від приватних внутрішніх та іноземних інвестицій. Отже, необхідною умовою підвищення виробництва цукрового буряку в Україні є істотне поліпшення інвестиційного клімату.

Звичайно, самого лише сприятливого інвестиційного клімату недостатньо, щоб залучити інвестиції в українську цукрову промисловість. Приватні інвестори лише тоді надаватимуть капітал, коли будуть впевнені у конкурентній рентабельності своїх інвестицій. А це, в свою чергу, залежить від конкурентоспроможності виробництва цукру в Україні.

Зауважимо, що великі експортери цукру, такі як країни ЄС, змогли підтримати свою цукрову промисловість лише за дуже високими протекціоністськими стінами контролю за імпортом, квот та субсидій, які коштували платникам податків та споживачам мільярди доларів США чи ЕКЮ протягом багатьох років. Очевидно, що Україна не може собі дозволити обтяжувати у такий спосіб свою економіку.

Це не означає, що виробництво цукру в Україні слід зовсім припинити. В зв’язку з високими транспортними витратами українські цукрові заводи, ймовірно, й надалі користуватимуться конкурентною перевагою над імпортерами на місцевому ринку, навіть якщо й не зможуть конкурувати на міжнародному ринку. Однак неясно, чи ці заводи мають переробляти цукровий буряк, вирощений в Україні, чи, може, натомість перейти на переробку імпортованого сирцю. Поблизу портів, наприклад, в Одеському регіоні, можливо вигідніше виробляти цукор з імпортованого сирцю, ніж із цукрового буряку, вирощеного в Україні.

Вирішити питання про те, де будувати й експлуатувати цукроочисні заводи непросто. З одного боку, витрати на сировину можна звести до мінімуму, розташовуючи такі заводи ближче до портів чи великих виробничих центрів; з іншого боку, витрати на збут продукції зменшуються, коли виробництво наблизити до великих центрів споживання, якими є великі міста та великі споживачі, як от кондитерські підприємства та виробники безалкогольних напоїв. Сучасні цукропереробні заводи можна обладнати так, що вони зможуть переробляти як цукрові буряки, так і імпортований сирець. На такому заводі після закінчення бурякової кампанії можна продовжувати виробництво перейшовши на переробку імпортного сирцю, таким чином, можна зменшити період, протягом якого завод стоїть без роботи, та зменшити витрати.

В Україні такі цукропереробні заводи можуть бути ключем до конкурентоспроможного виробництва цукру. Однак це означає, що успішний експорт продукції української цукрової промисловості може залежати від ліберальної політики щодо імпортування сирцю. Політика, що робить імпортований сирець дорожчим, а тим самим змушує цукрові заводи повністю переходити тільки на переробку цукрових буряків, може створити переваги для виробників цукрових буряків в короткостроковій перспективі, але вона завдасть невиліковної шкоди здоров’ю галузі в цілому. В довгостроковій перспективі це не може бути в інтересах переробників чи виробників цукрового буряку.

Як часто буває, коли галузь опиняється під конкурентним тиском і починає зазнавати збитків, українська цукрова промисловість, на чолі якої стоїть “Укрцукор”, вдалася до лобіювання з метою одержати підтримку від держави. Це веде до сегментації цукрового ринку в Україні. В міру того, як дедалі більше цукрових заводів почали терпіти збитки, а деякі навіть були змушені припинити виробництво, почали циркулювати пропозиції щодо зміни організації ринку цукру. Спільним у всіх цих пропозиціях було те, що вони закликали повернутись до стану, коли ринок цукру більшою мірою регулювався державою, а також збільшити вертикальну координацію між виробниками та переробниками цукрового буряку в Україні.