Сторінка
2

Легка промисловість України

Легка промисловість – надзвичайно трудомістка галузь, у якій працюють в основному жінки, тому її підприємства розміщені у великих містах, де багато трудових ресурсів. Також підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача (швейна, шкіряно-взуттєва, трикотажна) і сировину (текстильна). Із розвитком ринкових відносин на перше місце висувається транспортний фактор.

Провідна роль легкої промисловості – текстильна. Основними її виробниками є бавовняна, вовняна, лляна, конопледжгутова, трикотажна, текстильно-галантерейна, первинної обробки льону. Всього в Україні працює 247 підприємств тексти­льної промисловості, в т.ч. 76 трикотажних, 41 бавовняно-прядильна фабрика, 15 конопле- і льонозаводів. Бавовняна промисловість працює на довізній сиро­вині (бавовна-сирець), яку імпортує із Середньоазіатського та За­кавказького регіонів. На неї припадало у 2001 р. 56,1% всіх тка­нин, що вироблялися. Крупні підприємства галузі знаходяться насамперед у великих містах, через які проходять транспортні шляхи, - Херсоні, Нікополі (прядильно-нитковий комбінат).

В Україні працюють 25 підприємств і виробничих об'єднань, виробляють тканину із вовни (8,0% усіх тканин України).

Промисловість вовняних тканин представлена великими підприємствами в Одесі, що працюють на місцевій і привізній сировині.

Конопляно-джгутова промисловість недостатньо розвинена й повністю працює на привізній сировині. Тому її підприємства є тільки в Одесі.

Підприємства трикотажної промисловості (виробництво верхнього одя­гу, білизни, панчішно-шкарпеткове) орієнтуються на споживача, тому роз­міщені у великих містах — Одесі. Ті ж передумови визначають принципи розміщення швейної, шкіряної і взуттєвої промисловості, тому центри їхнього розвитку збігаються.

Важливими галузями легкої промисловості є шкіряна та взуттєва. Підприємства шкіряної промисловості займаються об­робкою шкір тварин, а також виробляють штучну жорстку і м'яку шкіру, штучне хутро. Виробництво штучної шкіри та хутра нала­годжене на підприємствах в Одесі.

У країні діє біля 100 підприємств які виробляють взуття з на­туральної та штучної шкіри. У 2001 році ними виготовлено біль­ше 13 4 млн. пар взуття. Найпотужніші взуттєві фабрики розмі­щені у Одесі та інших містах.

Підприємства хутряної промисловості, навпаки, розміщені переважно в невеликих містах — Балті (Одеська обл.). Винятком є Харків, де також розвинена ця галузь.

У структурі легкої промисловості швейна промисловість посі­дає друге місце за вартістю виробленої продукції. Розміщення підприємств галузі формується під впливом наявних трудових ресурсів і споживачів. Вони розташовані майже в усіх великих містах. Підприємствами країни у 2001 році було вироблено швейних виробів різнома­нітного асортименту (для дорослих, дітей, спортивного призна­чення) 35,8 млн. штук. [2]

2. Передумови розвитку легкої промисловості Південного району.

2.1. Історичні передумови.

Освоєння людиною Півдня теперішньої України сягає в добу палеоліту (100 тис.— 10 тис. років до Хр.). З того часу його територією володіли різні народи, у т.ч. скіфи, слов'яни, таври. Останні дали давню назву Кримському пів­острову — Таврида, чи Таврійський.

За часів Київської Русі-України з Балтійського моря по Дніпру до Чорного моря і Константинополя проходив відо­мий торговий шлях, "із варяг у греки", який мав велике значення для Причорномор'я.

У XIII ст. район був завойований монголо-татарами, від яких походить назва "Крим" (Кирим). У XV ст. на значній території Півдня вони утворили Кримське ханство. Згодом північне узбережжя Чорного моря захопила Туреччина, яка у 1478 р. домоглася залежності від себе крим­ського хана. Турки і татари робили часті набіги на Укра­їну і Росію, грабуючи їх і забираючи в полон людей для продажу, їм давало належну відсіч хоробре українське козацтво.

Наприкінці XVIII ст. південні райони сучасної України захопила Росія (Крим у 1783 p., Одещину у 1791 p.). Після цього безлюдне Дике поле в південних степових ра­йонах України почали інтенсивно заселяти як українці, так і частково росіяни. Степи спершу використовувалися для розвитку пасовищного скотарства (розведення овець і великої рогатої худоби). Вовна і шкіра мали добрий ринок збуту в Росії і за рубежем. На карті Півдня з'явилися по­рівняно великі торгові міста — Херсон (1778 p.), Миколаїв (1788 p.), Одеса (1794 p.).

Зменшення попиту на вовну і шкіру у другій половині XIX ст. під впливом конкуренції австралійського вівчарства зумовило переорієнтацію Півдня на торгове землеробство зернового напрямку (пшениця, ячмінь), що мало збут на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цьому сприяло будів­ництво залізниць Одеса-Балта (1865 p.), Одеса-Ки­їв-Москва (1870 р.) та ін.

Планомірний розвиток промисловості розпочався у дру­гій половині XIX ст. — стали до ладу судноверфі у Мико­лаєві, Одесі, Херсоні, зернопереробні підприємства, налаго­дилося виробництво машин для сільського господарства. І все ж в довоєнний період тут розвивався переважно аграр­ний тип господарства зернової спеціалізації у системі все­російського територіального поділу та об'єднання праці.

Значних спустошень Південь зазнав під час Другої сві­тової війни, особливо після звільнення його у першій по­ловині 1944 р. радянськими військами, коли за наказом Сталіна з Криму були депортовані до Середньої Азії тата­ри (приблизно 200 тис. чол.) і німці (63 тис. чол.). З на­годи 300-річчя Переяславської Ради, яка у свій час ухва­лила рішення про включення України до складу Росії, Президія Верховної Ради СРСР указом від 19 лютого 1954 р. передала Україні Кримську обл. У процесі теперішньої суверенізації їй було надано статус автономії (30 червня 1991 р.) у складі, територіальної цілісності України.

Після Першої світової війни ПР перетворився у досить потужний індустріально-аграрний регіон із розвиненим АПК, машинобудуванням і металообробкою, легкою про­мисловістю, транспортом і рекреацією. Проте загострилися й соціально-економічні проблеми (екстенсивність розвитку, застійні явища у господарстві, непосильний тягар ВПК, структурна деформація економіки). Подолання наслідків людиножерного соціалістичного експерименту теж не минає без втрат (різкий спад виробництва, розлад економічних зв'язків, зменшення інвестицій, інфляція, безробіття, силь­не зниження рівня життя більшості населення тощо). Та існує обґрунтоване сподівання, що принциповими ринкови­ми засобами скрута буде подолана, бо різнобічні потенці­альні можливості України та її регіонів багатющі. [7]

2.2. Природо-екологічні передумови.

Південний район має сприятливе економіко-географічне положення. Він знаходиться на півдні України й омиваєть­ся Чорним і частково Азовським морями. З цим пов'язана і його друга назва — Причорноморський. Приморське по­ложення зумовило розвиток суднобудування та судноремон­ту, морського транспорту каботажного та міжнародного плавання, курортно-туристського господарства, портово-про­мислових комплексів. Розташування району є також придунайським, що дає змогу підтримувати дешеве річкове сполучення з багатьма країнами Європи (Румунією, Болга­рією, СРЮ, Угорщиною, Словаччиною та ін.). Через цен­тральну частину району протікає Дніпро, по якому він має добре транспортне сполучення з Придніпров'ям, Ки­євом, Черкасами. На південному сході район межує з Північно-Кавказьким економічним районом Росії, на північно­му сході та півночі — з Придніпров'ям, на північному за­ході — з Центральним районом України, на заході — з Молдовою, на південному заході — з Румунією. Близько до ПР розташований Східний район. Отже, внутрішні ра­йони України, особливо Придніпровський та Донецький, до яких близькі промислові центри Причорномор'я, є потуж­ною базою для постачання ПР різними індустріальними товарами (вугіллям, металом, машинами). Порівняно неда­леко від нього по Чорному морю розташована Болгарія, з якою встановлене поромно-залізничне сполучення (Іллічівськ—Варна). Через Південний район Україна підтримує транзитні міждержавні зв'язки з іншими країнами за допо­могою різних видів транспорту (особливо морського, заліз­ничного, автомобільного, трубопровідного).