Сторінка
2

Сірники. Історія, шляхи модернізації

Замість ручного стругання дуже скоро почали застосовувати спеціальну машину. Дерево тут упиралося в кінець станини і оброблялося за допомогою ріжучого пристрою, в якому було декілька загострених трубочок, що вирізують лучину під час руху ріжучого пристрою. Для того, щоб піддати обробці на цій машині, колоду спочатку розрізали на дошки. Машина ця, втім, мала багато недоліків і давала великі відходи. Тому надалі її замінили на інші, а сам процес різання лучини розбили на декілька операцій.

Для подальшої обробки соломку необхідно було укласти рівними і паралельними рядами. Для цієї мети теж використовували спеціальну машину. На платформу, якій надавали швидких струшувальних рухів, встановлювали перегороджений ящик, причому відстань між перегородками відповідала довжині сірника. Під час швидкого руху ящика соломки укладалися між перегородками у відділяння ящика, а сміття провалювалося через його нижні отвори. Потім ящик знімали і перевертали. Соломка залишалася на дошці паралельними рядами і у такому вигляді прямувала в макальну. Перед умочуванням соломку укладали в спеціальну рамку, що складається з основи і двох залізних стрижнів, котрі кріпилися до неї, на які надягали дерев'яні дощечки. Упоперек дощечок проходили жолобки, розташовані паралельно один одному. Довжина цих жолобків робилася такою, щоб покладена в них соломка виступала приблизно на чверть своєї довжини. Заповнені дощечки надягали на стрижні одна над іншою. Зверху всі вони прикривалися дошкою і затискалися клинами. Таким чином виходила рамка, яка містила близько 2500 сірників. Надалі ця операція була механізована і виконувалася спеціальною набірною машиною.

Кожен сірник необхідно було умочувати двічі - спочатку в сірку або парафін, а потім в запалювальну масу. Виготовлення запалювальної маси було складною справою, що вимагала великої обережності. Особливе значення мало її ретельне перемішування. Для цього кожна складова частина ретельно подрібнювалася до порошкоподібного стану. Спочатку умочування сірників відбувалося вручну за допомогою макальної сковороди. Макальна сковорода складалася з двох частин: плоскої і поглибленої. Перша робилася дещо більшою, ніж набірна рама, і слугувала, власне, для умочування в розплавлену масу. Шар її тут був незначний і відповідав висоті парафінованої (або сіркованої) частини сірника. Друга частина правила за резервуар для маси і сприяла збереженню постійного рівня.

Пізніше була винайдена макальна машина. Вона складалася з чавунного резервуару, оточеного іншим чавунним резервуаром. У зовнішньому резервуарі знаходилася запалювальна маса. Між обома резервуарами заливалася тепла вода для нагрівання маси. Внутрішній резервуар був закритий з усіх боків і лише у верхній дошці мав поперечну щілину, в якій знаходився вал. Обертаючись, вал захоплював своєю нижньою половиною частину маси з резервуару і наносив її на кінці сірників. Для більшої зручності роботи над верхньою дошкою резервуару була особлива макальна плита, на яку встановлювалася набірна рама і котра легко рухалася над макальним валом за допомогою зубчастих рейок і шестерень, укріплених на осі валу. Над макальним валом розміщувався інший, який служив для рівномірного тиску набірних рам, що проходили під ним, до нижнього валу. З макальної машини набірні рами переносилися до сушильної камери. Після просушування сірники виймали з набірних рам і укладали в коробки. Довгий час цю роботу виконували вручну, але потім з'явилися машини і для цієї операції.

Великим недоліком фосфорних сірників була отруйність фосфору. На сірникових фабриках робітники швидко (іноді за декілька місяців) отруювалися парами фосфору і були нездатні працювати. Шкідливість цього виробництва перевершувала навіть дзеркальне і капелюшне. Крім того, розчин запалювальної маси у воді давав сильну отруту, якою користувалися самогубці (а нерідко і вбивці). У 1847 році Шретер винайшов неотруйний аморфний червоний фосфор. З того часу з'явилося бажання замінити ним небезпечний білий фосфор.

Раніше за інших це завдання вдалося вирішити знаменитому німецькому хіміку Бетхеру. Він приготував суміш сірки і бертолетової солі, змішавши їх з клеєм, і наніс її на лучину, вкриту парафіном. Але, на жаль, ці сірники неможливо було запалити об шорстку поверхню. Тоді Бетхер вирішив змастити папірець особливим складом, що містив деяку кількість червоного фосфору. При терті сірника об таку поверхню частинки червоного фосфору спалахували за рахунок частинок бертолетової солі головки, що стикалися з ними, і запалювали останню. Нові сірники горіли рівним жовтим полум'ям. Вони не давали ані диму, ані того неприємного запаху, який був властивий фосфорним сірникам.

Винахід Бетхера спочатку не зацікавив фабрикантів. Уперше "безпечні сірники" почали випускати 1851 року шведи брати Лундстреми. Тому бесфосфорні сірники довго називали "шведськими". Як тільки безпечні сірники набули поширення, в багатьох країнах було заборонено виробництво і продаж фосфорних сірників. Через декілька десятиліть їх випуск взагалі припинився.