Сторінка
14

Фінансова система України

Висока норма нагромадження відбивала велетенський розмах нового будівництва і переустаткування виробничого апарату, що існував. Основні кошти йшли на створення нових виробничих потужностей. Це забезпечувало високий ступінь новизни устат­кування — його середній вік підтримувався на рівні 5,5-6 років (у США — 9 років). Організація серійного виробництва забезпе­чувала високу ефективність капітальних вкладень.

Основні капіталовкладення направлялися в активні елементи основного капіталу, їх норма в 1,5-2 рази перевершувала відпо­відний рівень інших провідних індустріальних країн, становлячи 16-19,4% ВВП.

В умовах державного регулювання і широкої підтримки роз­вивалося сільське господарство, основу якого становлять дрібні ферми. Наймана праця й орендні відносини не одержали тут ши­рокого розповсюдження. Тільки 7% господарств мають понад 2 та землі, а 70% усіх господарств одержують свої доходи поза га­луззю, в основному в промисловості і сфері послуг. Власники дрібних земельних ділянок працюють у себе в господарстві лише у святкові і вихідні дні. Держава є монопольним покупцем бага­тьох видів сільськогосподарської продукції за цінами, вищими від світових. Ця підтримка створює штучний клімат для даної галузі.

Особливість економічного ладу — вертикальна інтеграція фірм, їх групування, що пронизує всю систему ділових відносин у країні. Розрізняються два рівні чи типи утворення економічних угрупо­вань.

Перший — традиційний для більшості західних країн. Він ба­зується на переплетенні капіталу та особистої унії. Унікальність японської господарської системи визначається наявністю груп (кейрецу), які є об'єднаннями великих компаній із дрібними та се­редніми, що базуються на зв'язках різних видів, головними з яких виступають виробничі, обумовлені головними фірмами.

У зв'язку з тим, що кейрецу не є жорстко залежними органі­заціями, як, наприклад, вертикально інтегровані корпорації в США, а сукупністю жорстких і слабких взаємозв'язків, доцент­рових і відцентрових тенденцій, це дозволяє їм легше пристосову­ватися до вимог зовнішнього середовища.

Ринок, що функціонує на такій основі, усередині групи вигідніше для всіх його учасників, ніж вільний ринок наявних то­варів. Тут нижчий ступінь ризику, нижчі витрати за угодами. На дрібних підприємствах нижчий рівень заробітної плати. Це слу­жить однією з причин того, що в країні зберігається значна різниця в рівнях заробітної плати між великими, середніми і дрібними ком­паніями. У середньому заробітна плата на останніх становить близько 60% оплати зайнятих на великих підприємствах.

Особливість економічної моделі полягає в єдності державного апарату і великого капіталу у вирішенні загальних проблем. Ос­новні цілі і завдання загальнонаціональних планів економічного розвитку конкретно втілюються в змісті внутрішньокорпоративних планів, що мають директивний характер. За рахунок цього утворюється складна, взаємозв'язана система планування. Внутрішньокорпоративні плани у свою чергу також враховують­ся при розробці загальнодержавних програм через механізм кон­сультацій з найбільшими об'єднаннями приватних компаній — «Міцубісі», «Кейданрен», «Дюкай», «Ніккейрен», а також з відповідними асоціаціями і фінансово-промисловими групами.

По суті справи, у Японії проявилася чітка тенденція форму­вання моделі економічного самоврядування без поєднання її з акціонерною власністю. Юридичні особи купують акції для забезпечення стабільності зв'язків з тими чи іншими фірмами. Сис­тема взаємного утримання акцій майже цілком виводить ком­панії з-під впливу коливань на фондовій біржі і зовнішньої скуп­ки акцій. Встановлення довгострокових зв'язків між банками і компаніями забезпечується не тільки через взаємне володіння акціями, а й через кредитування.

Серед державних фінансових організацій існують Центральний банк Японії і Японський банк розвитку, 11 суспільних фінансових організацій, а також система поштових установ. Японський банк розвитку утворений як допоміжний банк для забезпечення роботи приватних організацій шляхом надання довгострокових кредитів під фіксовані процентні ставки та участі в акціонерному капіталі.

Специфічна система кредитування компаній була створена ще на першому етапі післявоєнного розвитку. Суть цієї системи полягала в тому, що під гарантії міністерства фінансів і банку Японії комерційні банки надавали максимальні кредити великим компаніям. Це забезпечувало надзвичайно стабільні умови підприємницької діяльності компаній у фінансовому відношенні.

Така система непрямого фінансування знижує необхідність ви­кидання своїх коштів на ринок капіталу. При прямому фінансу­ванні через кредитний ринок структура виробництва і управ­ління повинна забезпечувати високий рівень прибутку, щоб залу­чати інвесторів. При непрямому фінансуванні банкам важливий не високий прибуток, а стратегія розширення своєї частки на ринку, тому що банки очікують продовження одержання великих позичок, які допускають великі виплати по них. Крім того, взаємне володіння акціями допускає взаєморозрахунок, а звідси високі дивіденди втрачають сенс. В інтересах розвитку підпри­ємства важливіше нарощувати внутрішні резерви і капіталовкла­дення, збільшувати доходи від зростання вартості акцій.

Важливе місце в системі регулювання займають процентні став­ки і валютний контроль з поділом внутрішнього і світового ринків. Комітет з політики Банку Японії (вищий орган прийняття рішень банком) встановлював депозитні і позичкові ставки в межах мі­німуму. Депозитний відсоток по кожному виду, короткостроковий відсоток і прив'язана до нього вся система процентних ставок пря­мувала за рухом офіційної облікової ставки. Поряд з кількісним об­меженням банківського кредитування це дозволяло до початку 70-х рр. ефективно здійснювати пряме кредитно-грошове регулю­вання, а також занижувати витрати залучення коштів банками і певною мірою капітальні витрати компаній. У 70-і рр. почалася лібералізація процентних ставок на фінансових ринках, що вклю­чала не тільки звільнення позичкового відсотка, а й відсотка по депозитах та інших інструментах мобілізації коштів банками і під­приємствами, що довгий час встановлювався на заниженому рівні.

Представницька група приватних фінансових організацій — звичайні банки, серед яких виділяються 11 найбільших, так зва­них міських банків, які мають широку мережу по всій Японії і ак­тивних у міжнародному бізнесі. Діяльність регіональних банків (близько 130) обмежена певною територією.

Інша група приватних фінансових організацій — різні спеціалі­зовані фінансові установи: один спеціальний банк для здійснення валютних операцій, три банки довгострокового фінансування, сім траст-банків, що також спеціалізуються на довгостроковому фінан­суванні. У складі спеціалізованих фінансових організацій для дрібного / середнього бізнесу в Японії існують приблизно 450 кредит­них асоціацій кооперативних організацій і близько 400 кредитних союзів. Є також 47 трудових банків, які працюють з невеликими ко­штами працівників. Серед інших фінансових організацій є 30 ком­паній страхування життя, 24 компанії майнового страхування і 270 компаній по операціях з цінними паперами.