Сторінка
1

Загальна характеристика судової промови

У багатьох життєвих ситуаціях, за яких юрист викорис­товує ораторське мистецтво, особливе місце посідає судовий процес. Саме тут досить часто рівень володіння словом стає чи не найголовнішим критерієм професіоналізму юриста. Маючи бездоганно побудовану логіку доказування певної тези, можна отримати негативний результат, якщо ця логіч­на схема не буде перетворена в промову, що втілює єдність та адекватність змісту і форми. Тому важлива складова час­тина під час підготовки до професійної участі в судовому процесі — відпрацювання павичок ораторського мистецтва. Протягом сторіч існування судової системи та юридичної про­фесії в цілому велика увага приділялась узагальненню певних правил чи законів судового красномовства. З точки зору по­вноти та систематизування судове красномовство — найроз­виненіша професійна сфера ораторського мистецтва як тео­рії та навчальної дисципліни.

Характеризуючи судову промову, слід виходити з того, що її зміст та форма визначаються загальними принципами судочинства. Довгий час у країні панувала така система судочинства, що суттєво зменшувала потребу в ораторських навичках. Проте за умов більш повної реалізації принципу змагальності, існування суду присяжних, ораторське мис­тецтво набуває рис важливого процесуально допустимого чинника впливу на судове рішення.

В цілому не існує єдиного підходу до судової промови, її визначення та атрибутів, ознак. Можна вважати, що до сфери розгляду в судовому красномовстві належать всі форми виступів учасників процесу.

За своїм цільовим призначенням у кримінальному про­цесі судова промова може бути або «захисною», або «обви­нувальною» . Цей поділ свідчить про існування двох моделей судового красномовства, що конкретно пов'язані з проце­суальними ролями і мають свої правила та норми. Ці моде­лі суттєво не відрізняються від моделей, характерних для цивільного чи господарського судочинства.

За своєю формою судова промова поєднує риси діалогічної та монологічної мови. Це ґрунтується на тому, що основою судового процесу за сучасних умов є дебати, які мають вста­новити істину, тобто зміст судового рішення. Судові дебати с важливою характеристикою та складовою частиною судо­вого процесу, їх хід та загальні правила досить жорстко ви­значаються процесуально-правовими нормами. Але в даному випадку істотну вагу має і судова практика. Досить часто саме практика формує штампи та стереотипи, що впливають на мовленнєву поведінку учасників процесу.

Головною характеристикою судової промови є те, що це процесуальна діяльність, визначена законом, та, відповід­но правовий акт. Цим зумовлюються певні елементи фор­малізації в судовій промові.

Перш за все, формалізуються, тобто перетворюються на штампи, деякі мовні конструкції, що використовуються при зверненні до суду та учасників процесу, при представ­ленні доказів, тощо. Такі мовні конструкції, як правило, не містять чітких визначень у законі чи підзаконних актах і базуються на звичаях. Тому при підготовці судової про­мови слід вивчати практику відомих судових процесів, звертаючи увагу на «стандартні» елементи промови та пра­вила їх застосування.

Будь-яка промова завжди містить взаємодію з аудито­рією, навіть якщо ця аудиторія була б уявною, а сам кон­такт — умовним. Не є винятком і судова промова. Існують розбіжності стосовно розуміння того, що вбачається в по­нятті «аудиторія » у даному випадку. Очевидно, більш пра­вильним буде таке розуміння судової аудиторії, при якому до неї належать лише ті, хто прямо вишпчрііий у законі як учасник процесу. В іншому випадку, тобто коли аудиторією вважають всіх присутніх в залі судового засідання, саме визначення судової промови буде розпливчастим, і вона втрачає свою якісну природу як процесуальної дії.

Судова аудиторія створює передумови врахування за­гальних правил взаємодії з аудиторією, зважаючи й на обмеження в спілкуванні з учасниками процесу згідно з законом. Тобто судова аудиторія характеризується струк­турованістю за процесуальними ролями та незалежністю учасників процесу.

Психологічна культура судового оратора полягає втому, що він має володіти знаннями та вміннями психологічного спілкування такою мірою, щоб стати керівником (лідером) організації специфічного пізнавального процесу, яким є судовий розгляд. Досягається це не лише логічними та фактологічними засобами, але й за допомогою таких пси­хологічних прийомів, як управління увагою, пізнавальною активністю т. ін.

Підпорядкованість процесуальним завданням містить і те, що судова промова в своїй основі мас суто професійну мовленнєву базу, тобто до лексики належить професійна юридична мова. Це зумовлює її насиченість спеціальними термінами та зворотами. Тому мовленнєвою нормою в судо­вій промові найчастіше є адекватне вживання спеціальних термінів. Різновиди судової промови в процесі пов'язані з певними процесуальними функціями, і їх побудова має свої особливості, хоча ці особливості більше стосуються особли­востей процесуальної ролі ніж їх змісту та форми. Загальни­ми принципами побудови промови мають бути: поєднання її направленості (наприклад, обвинувальної чи захисної) з абсолютною точністю та повнотою у викладенні права; уник­нення загальних положень, абстрактної та нецілеспрямованої мови; аргументованість та підпорядкованість усієї про­мови цільовому призначенню та темі промови.

Варто враховувати й те, що судова промова мас виховну спрямованість, активно впливаючи на судову аудиторію, широку громадськість і передаючи ті вселюдські духовні цінності, якими мас керуватися судовий оратор.

Література

1. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.