Сторінка
5
Аристотель відносить до технічних засобів переконання саме ці способи висновку, за допомогою яких аргументи, тобто нетехнічні способи переконання по його термінології, зв'язуються з виведеними з них висновками. Найбільш розповсюдженими формами логічного висновку є дедуктивні умовиводи, у яких висновок з логічною необхідністю випливає з посилок як аргументів. Сам Аристотель досліджував найчастіше зустрічаються силогістичні умовиводи або коротше, силогізми. Вони докладно досліджуються в «Аналітиках». Але крім них він звертається також до правдоподібних, або можливісних, міркувань, які він називає діалектичними, і протиставляє їх доказовим. «Доказ, – читаємо ми в «Топіці», – мається тоді, коли умовивід будується з істинних і перших (положень), тобто з таких, знання про які бере свій початок від тих або інших перших і істинних (положень). Діалектичний же умовивід – це те, що будується з правдоподібних (положень)». Цікаво відзначити, що він визначає ймовірне як «те, що трапляється по більшій частині, і не просто те, що трапляється, як визначають деякі, але те, що може трапитися й інакше». У цьому визначенні ми можемо помітити подібність із сучасною частотною інтерпретацією ймовірності. Таким чином, переконливість будь-якої промови, позиція в суперечці, публічному виступі ґрунтується, відповідно до Аристотеля, по-перше, на істинності або принаймні правдоподібності аргументів, що наводяться, доводів, посилок, що він називає нетехнічними, не нами створеними засобами переконання. По-друге, вона залежить також від тих методів або логічних правил, за допомогою яких з наявних аргументів виводяться або, точніше, виходять висновки. Про висновок говорять лише в дедуктивних, доказових умовиводах. У недедуктивних міркуваннях, зокрема індуктивних, приходиться обмежуватися терміном «наведення».
Оскільки, однак, явне і розгорнуте використання дедуктивних і індуктивних умовиводів вкрай ускладнило б мову, то в риториці Аристотель рекомендує використовувати більш гнучкі й ослаблені їхні варіанти, а саме замість силогізмів – ентимеми, а в індукції – приклади. Під ентимемою, як уже відзначалося вище, мають на увазі скорочений силогізм, у якому пропущена та або інша посилка, хоча вона мається на увазі, а в разі потреби її неважко відновити. У реальному міркуванні люди практично так завжди і роблять, і саме тому Аристотель рекомендує так само підходити й до риторики. Точно так само в звичайній мові досить послатися на типовий приклад, що може навести на індуктивне узагальнення. Не випадково тому індукцію називають ще наведенням. Чітке розходження між основними поняттями та методами логіки і діалектики, з одного боку, і риторики, з іншого, Аристотель проводить у своїй головній праці по риториці. «Що ж стосується способів доводити дійсним або удаваним образом, – пише він там, – то як у діалектиці є наведення, силогізм і удаваний силогізм, точно так само є й тут, тому що приклад є не що інше, як наведення, ентимема – силогізм, ентимема, що здається – удаваний силогізм. Я називаю ентимемою риторичний силогізм, а прикладом – риторичне наведення: адже і всі оратори викладають свої доводи, або наводячи приклади, або будуючи ентимеми, і крім цього не користуються ніякими способами доказу».
Ентимеми, на думку Стагірита, повинні відігравати вирішальну роль у риториці, оскільки вони переконують сильніше, ніж приклади. «Прикладами, – пише він, – варто користуватися в тому випадку, коли не маєш доказу, тому що для того, щоб переконати, потрібно (який-небудь) доказ; коли ж є ентимеми, то прикладами варто користуватися як свідченнями, поміщаючи їх слідом за ентимемами у виді епілогу. Якщо їх поставити на початку, то вони схожі на наведення, а риторичним промовам наведення не властиве, за винятком деяких випадків; коли ж вони поміщені наприкінці, вони походять на свідчення, а свідчення завжди збуджують довіру».
Особливу увагу автор «Риторики» звертає на розходження між ентимемами двох видів: діалектичними та риторичними, у яких посилки мають загальний, універсальний характер, з одного боку, і з іншого, ентимемами частки характеру. Для характеристики перших Аристотель використовує поняття топа, або загального місця. «У них, – пише він, – ми говоримо загальними місцями – топами». У ентимемах частки характеру посилками служать судження, що відносяться до окремих видів явищ і конкретних подій. Хоча знання останніх сприяє кращому розумінню конкретних, спеціальних наук, проте знання топів і заснованих на них силогізмів дозволяє, по-перше, виявити зв'язок між загальним і частковим, по-друге, уміло їх використовувати як загальновизнані засоби переконання. Така загалом аристотелівська концепція риторики, що спирається, як ми бачили, скоріше на логіку, ніж на філософію і діалектичний метод у сократівско-платонівскому розумінні цього терміну. На відміну від Платона діалектика для Аристотеля означає аналіз усіх несилогістичних форм міркування, зокрема аналогії й індукції. Його заслуга полягає в тому, що він значно розширив ті прийоми і методи аргументації, що ґрунтуються на правдоподібних умовиводах і які широко використовувалися в публічних промовах, суперечках по судових та інших питаннях, хоча раніше вони часто ігнорувалися філософами як прості думки.
Було б, однак, помилкою вважати, що Аристотель займався тільки аналізом логічних проблем риторики і не враховував ролі емоцій, настроїв, почуттів і схильностей слухачів у процесі їхнього переконання. Усякий, хто хоча б швидко ознайомиться з його «Риторикою», переконається, що він на відміну від Платона не обмежується тут найзагальнішими рекомендаціями, а у властивій йому послідовній і систематичній манері докладно аналізує ці питання. Головний докір, що він робить софістичній риториці, полягає в тому, що остання майже винятково обмежувалася емоційною і стилістичною сторонами риторики, ігнорувала логічні підстави переконання, а в ряді випадків свідомо прибігала до софізмів для перемоги в публічній суперечці. Саме тому Аристотель і виступив проти софістичної риторики, глибоко розкривши логічні, психологічні і моральні підстави переконливості промов. Про це свідчать не тільки такі його твори, як «Риторика», «Топіка», «Софістичні міркування», але і численні свідчення сучасників. «Ганебно мовчати, коли говорять Ісократи» – така легендарна репліка, не без підстави приписувана йому. Але він, звичайно, розумів, що завоювати довіру слухачів і переконати їх не можна лише доказовістю, логічною послідовністю промов. «Є три причини, що збуджують довіру до промовця, – вказує Стагірит, – тому що є саме стільки речей, у силу яких ми віримо без доказу, – це розум, чеснота і прихильність». Якщо така довіра не виправдовується, то це відбувається тому, що промовець або невірно міркує завдяки своїй неразумності, або, хоча і міркує правильно, проте говорить не те, що думає, або ж хоча він і розумний і чесний, але не прихильний до людей і тому не дає їм найкращих порад .
Завантажити реферат