Сторінка
3
Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як «навичку і вправність», що по своєму призначенню схожа на кухарську справу. Усі подібного роду навички, хоча і роблять приємність, але являють собою різновид догідництва і служать не прекрасним, а низинним пристрастям. Тому він характеризує софістичне красномовство «як би кухарська справа для душі».
Після прочитання цього діалогу може створитися враження, що Платон своє негативне ставлення переносить на всю існуючу до нього риторику і не зауважує того позитивного фактичного матеріалу, що був накопичений у процесі розвитку ораторського мистецтва. Але із самого тексту діалогу чіткої відповіді на це питання одержати не можна. Очевидно, позиція Платона стосовно попередньої риторики не була цілком негативною, але він вважав її теоретичні основи досить хиткими, а софістичний підхід і зовсім неприйнятним. Свою конструктивну позицію про план побудови й обґрунтування нової риторики Платон виразив у діалозі «Федр», на який звичайно посилаються дослідники.
На його думку, нову риторику необхідно будувати на фундаментальних принципах діалектики і психології: з їхньою допомогою оратор буде розбиратися, з одного боку, в ідеях, на які він повинен спиратися в процесі переконання, а з іншого боку – у властивостях душі й індивідуальних особливостях людей, до яких він звертається з промовою. Саме риторичне мистецтво Платон порівнює з лікарським мистецтвом. «І в тому й іншому, – пише він, – потрібно вміти розрізняти природу – тіла в лікарському мистецтві, душі – у риторичному, якщо хочеш – не за допомогою рутини тільки і натасканості, але за всіма правилами мистецтва – тілу пропонувати ліки і їжу… душі – мови і належні заняття, що вселили б у неї бажане для тебе переконання і чеснота». Таке переконання досягається тільки в тому випадку, коли оратор «буде досить знаючий, щоб сказати, яка людина й у залежності від чого піддається переконанню; коли він могтиме, розрізняючи дану особу, пояснити собі, що природні властивості його… саме такі, що до цих природних властивостей у даному випадку потрібно звертатися з такими-то промовами для переконання в тому й тому, – коли він усе це засвоїв, а поверх того зміркував, при якому зручному випадку і коли варто говорити й утримуватися; розпізнав, коли вчасно і несвоєчасно говорити лагідно, жалісно, перебільшено, застосовуючи усі види мови, які тільки він вивчив, – тоді, і тільки тоді, розробка мистецтва доведена до прекрасної досконалості». Варто особливо підкреслити, що для Платона переконання ґрунтується тільки на щирих доводах, а не на думках і ймовірних судженнях. У зв'язку з цим він критикує відомого в той час ритора і логографа (укладача мов) Тісія, що був відомий тим, що прагнув не до розкриття істини, а скоріше до того, щоб зробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів і тим самим виграти процес.
Нецікаво також порівняти погляди Ісократа, риторична школа якого користувалася в той час великою славою, з ідеями і принципами, на яких Платон рекомендував будувати нову риторику. Для Ісократа риторика була чисто практичним мистецтвом, що повинне спиратися не стільки на знання й істину, скільки на думку, користь і доцільність. Не випадково тому в його школі вчили ораторів не гнатися за якоюсь недосяжною істиною і справедливістю, а домагатися вигоди і догоджати слухачам. Для Платона такий підхід був у принципі неприйнятним. Більше того, він не допускає в риториці ймовірних доводів і критикує Горгія і Тісія, «які доглянули, що ймовірне повинно переважати щире, і які, завдяки силі слова, змушують здаватися мале великим, велике малим, нове старим, старе новим». Що стосується логічних засобів і риторичної техніки, то у творах Платона можна знайти лише рекомендації досить загального характеру. Так, у «Федрі» він перелічує основні частини мови оратора, а саме вступ, виклад, де повинні бути наведені припущення, що підкріплюються відповідними свідченнями, фактами й іншими видами підтвердження. Крім того, в обвинувачувальній і захисній мові необхідно наводити докладні спростування, а також побічні пояснення.
Очевидно, що такі рекомендації мало чим можуть допомогти в оволодінні ораторським мистецтвом, але Платон і не переслідував подібної мети. Його головні зусилля були спрямовані на те, щоб знайти такі загальні принципи аргументації, що могли додати мови не тільки добірність і ясність, але насамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиці та психології. Психологічні підстави риторики Платон вбачав у знанні характеру і щиросердних особливостей слухачів, перед якими виступає оратор. Про це він ясно говорить у діалозі «Федр», але не розкриває докладно, якими прийомами і методами досягається збагнення характеру слухачів. Що стосується діалектичного підходу до риторики, то в тім же діалозі він має на увазі під ним уміння розчленовувати і поєднувати ідеї або, говорячи сучасною мовою, з аналізом і синтезом. Вустами Сократа він оголошує себе «шанувальником такого поділу на частини і зведення (їх) в одне ціле: і те й інше допомагає говорити і мислити». Таким чином, із усього сказаного вище стає ясним, що Платон на противагу софістам прагнув насамперед закласти міцний фундамент для нової риторики саме за допомогою такої філософії, у якій замість думок і ймовірних припущень цілком панувала б істина і вірогідність. Хоча із сучасної точки зору, здається зовсім нереалістичним не враховувати ролі припущень, правдоподібних або можливістних суджень у процесі переконання і збагнення істини взагалі, проте, не слід забувати, що такий підхід до риторики Платона був продиктований критикою релятивістської філософії софістів, абсолютизувавших значення думки, відносного і суб'єктивного характеру знання. Саме своєю критикою софістичної риторики Платон багато в чому сприяв підняттю рівня ораторської майстерності, появі цілої блискучої плеяди видатних ораторів, серед яких варто назвати найбільшого оратора античності Демосфена, що був старанним слухачем Платона.
Завантажити реферат