Сторінка
5

Психологія у світлі вчинково-ситуаційних відношень. Т.Томашевський та інші

Генеза і роль здібностей, обдарованості особистості постає у тлумаченні З.Петрасиньського, який називає обдарованістю такі індивідуальні відмінності, які показують, чого за однакової мотивації і попередній готов­ності люди досягають у порівняно однакових зовнішніх умовах неоднако­вих результатів у навчанні й праці. Особлива роль належить такій осо­бистішій рисі, як інтелігентність, що тлумачиться як здатність пристосу­вання до нових умов через відповідне використання мислення — спостере­ження залежностей і вимог, здійснення висновків тощо.

Загалом особистість постає центральною системою регуляції та інтеграції вчинювання людини — вихідною і завершальною цілісністю.

Упорядкована, зінтегрована функціональна цілісність є певним зрізом психіки, і ним може бути кожний психічний процес і кожна здатність. Психіка повертається до міркуючої людини різними своїми аспектами, сто­ронами, як можна, грубо кажучи, зробити архітектурний зріз тієї чи іншої будівлі. Тому кожна психічна якість — це своєрідність бачення психічного, яке в собі є безконечним. Не може бути в реально діючій психіці водночас кількох зрізів (сприймальних, мисленевих тощо)

Кожна психічна здатність тлумачиться (проте трохи звужено) як акт практичного пристосування до оточення. А це є активна організація сто­сунків з оточенням, характерна для живих істот. Люди можуть ор­ганізовувати свої стосунки у спосіб наміру, задуму, тобто визначати їх свідомо.

Конкретний акт визначення відношення полягає у виконанні певних чинностей, що мають на меті:

зміну власного або чужого становища, в тому числі фізичного (відштовхування від, наближення до), як і соціального (зав'язування кон­тактів, здобування позиції, зрив контактів);

зміну стану або властивостей предметів — як фізичних, так і соціальних (опрацювання, ремонт, підтримування, здійснення допомоги, голодування за, втіха, поінформування і т.д.). Справжня мотивація і полягає в тому, щоб формувати функціонально ті або інші життєві установки, а ра­зом з тим і здатності як процеси тощо. А далі мотивація як установка почи­нає опредметнюватись і вбирає в себе увесь світ;

зміну власних станів, рис і т.д. (вироблення здатностей, прикрашення себе, здобування інформації, подолання болю і т.д.).

Будучи засадничою, особистість розглядається як центральна система регуляції та інтеграції. Елементарним поняттям теорії особистості має бути саме устрій функціональний. Він конкретизується в понятті динамічної схеми (Bartlett, 1932, Томашевський, 1963). Динамічні схеми (настановлення) підлягають поступовій, в ході розвитку особистості, ор­ганізації у щодалі складніші функціональні одиниці з ієрархічною структу­рою. Створюється все більше структур загальних, розгалужених функцій інтеграційних порівняно зі схемою нижчого ґатунку. В результаті цього процесу постає система, яка характеризується сталістю, загальністю, висо­ким ступенем єдності, тобто центральна система регуляції та інтеграції. Са­ме що систему Рейковський пропонує називати особистістю.

Тут відкривається ахіллесова п'ята більшості визначень особистості. Ідея регуляції та інтеграції, що не зачіпає суто особистісних рис, властива всім доособистісним формам поведінки, навіть найнижчого рівня, в той час як особистість включає головним чином ідею маски, суб'єктивної установки, вчинкової поведінки, ідею ролі та багато чого іншого.

Проте, за Рейковським, цієї специфіки особистості не видно. Він лише зауважує, що в результаті створення центральної інтеграційної системи людина набуває здатності.

інтеграції припливаючої інформації, завдяки чому утворюється впо­рядкований і монолітний образ ситуації;

інтеграції різних напрямів учинювання у "фарватері" небагатьох засадничих, провідних тенденцій, завдяки чому людина стає здатною до кон­центрації на окреслених, певних цілях та координації різних потягів;

інтеграція різних "технік" і способів пристосування до предметів, осіб, ситуацій, завдяки чому вчинювання набирає сталості й повторюва­ності.

Рейковський зауважує: твердження, що особистість виявляє функції цен­тральної інтеграційної системи, не включає тези, що особистість є єдиним визначальним учинюванням. Те, що людина робить і як робить, залежить рівною мірою від інших досить істотних чинників, таких як актуальний об­раз ситуації, в якій людина перебуває, актуальні емоції, невідкладний стан психофізичний, пов'язаний зі станом здоров'я, попередніми зусиллями (утомою), актуальним ступенем тренованості ("розігрівання", "добра форма").

Таким чином специфіка поведінки людини не є однозначно визначеною через особистість. Особистість відіграє роль "верховну", але, як у кожній великій організації, й ту "низову" ланку, що має певний ступінь са­модіяльності.

Тлумачачи особистість як центральну систему регуляції та інтеграції учинювання (chynnosci), ставимо питання·, як збудована ця система? Можна визнати, що в ній виявляються певна система, певні механізми регуляції. Беручи до уваги як їхню генезу, так і засади функціонування, можна встано­вити два їхніх рівні:

рівень механізмів засздяичих, опертих на емоційний досвід перших років життя;

рівень механізмів вищих, що спираються на ієрархічно організовану систему пізнавальних структур.

Механізми регуляції визначаються з: 1) внутрішніх джерел; 2) із зовнішнього світу; 3) із власної діяльності. Цей третій пункт розкриває ак­тивну роль особистості, адже перших два джерела покажуть лише певну залежність поведінки від наперед визначених структур і нічого не кажуть про активний характер регуляції. До вищих механізмів регуляції названі автори зараховують рівень пізнавальних структур. Пізнавальна сітка далі визначається як джерело програм діяльності, встановлюється регуляційна роль поняття власного "Я", визначається також загальна оцінка своїх мож­ливостей на ґрунті самооцінки, поняття власного "Я" (образ власної особи), досліджено рівні самооцінки, а також почуття власної гідності.