Сторінка
4

Смисл життя як провідна проблема ідеології. Смисл життя та "світове безглуздя". "Світогляд у фарбах". Є. Трубецькой (1863—1920)

Трубецькой пов'язує свою філософію з найглибшою філософією в музиці і час від часу аналізує Дев'яту симфонію Бетховена. Автор володіє дуже широким діапазоном філософського і психологічного охоплення світу — від найабстрактніших пояснювальних категорій до яскравої чуттєвості, від філософського пантеїзму до художнього відображення взаємодії світла і звуків. Голос птаха не повторює одкровення світла, яке творить, а немовби бере співучасть у ньому.

Трубецькой категорично заперечує дохристиянський світогляд, але сам нерідко спирається на нього. Переживаючи чуттєві принадності світу, день він називає райдугою — одкровення в межах неорганічної матерії. Таке ж одкровення є в радості у світі тварин. Симфонія, що об'єднує небеса й зем­лю, звучить уже з самого початку Євангелія — в розповіді Луки про Різдво Христове. Блага звістка, проповідана усій тварі, є сама обітниця цієї сим­фонії. Це сполучення світла й звуку, сповнене еротичного підйому.

На відміну від тварин лише людина має здатність піднестися над безпо­середнім психічним переживанням у сферу абсолютного надпсихічного смислу, має змогу проаналізувати свої переживання, шукає безумовну правду про сутнє та належне. Свідомість пов'язана з совістю: це і теоре­тичний і практичний аспект одного і того ж безумовного супу думки. І свідомість, і совість мають один і той же корінь і становлять метафізичну єдність. Розум і серце сполучаються у цій єдності. Безумовне в людині дає їй можливість піднестися над відчуттям, почуттям, афектом, сполучитися з Богом у свідомій духовній солідарності, чим переображується душевне жит­тя. А в цьому — засада свободи самовизначення, вибору. Людина постає медіумом абсолютного одкровення.

Шостий день — останній день земного творіння. А вічний спокій — ат­рибут потойбічного світу. Бог знаходить його в самому собі, а не в людині.

Весь час Трубецькой звергається до чуттєвості світу, чуттєвості людини. Переображення Христа є також переображенням чуттєвості. Цей чуттєвий світ поєднується з надчуттєвим. Трубецькой навіть говорить про можливість трансцендентального сприймання музики. Сприйняття музики в часі мож­ливе саме тому, що є позачасове сприйняття тієї ж музики. Це покачує трансцендентну базу сприймання багатьох явищ. Коли ми порівнюємо красу двох людей між собою, кого слід узяти за еталон? Таким слугуватиме якесь третє, трансцендентальне начало.

Не ставлячи перед собою спеціального завдання, Трубецькой створює цілу систему теологічної психології. Причому ряд її основоположних по­нять мають входити не тільки в систему, а й у логічний її осередок. Це, зок­рема, гріх і спокутування гріха.

Гріх пояснюється не творчим актом Божества, а вільною волею тварі. Властива людині здатність до самовизначення ланцюгом загальних умов, що перебувають не в ній, а в цілій світобудові. Трубецькой критикує дані наукового досвіду, який не може осягти цих явищ. Жодне самовизначення людини не є повним і остаточним. Припускається оживлення після смерті в іншому тілі.

Трубецькой порушує проблему спадковості гріха і кари. У християнстві немає ідеї кари відносно потомства. Чудо зверху вимагає від людини са­мостійності її самовизначення. Чудо, як і вся дія створення нової тварі, підкоряється основній ідеї задуму про світ — ідеї Боголюдства, яке вима­гає для спасіння не однобічної дії божественної сили, а двобічного самови­значення Божого і людського єства. Людина, покликана бути другом Бо­жим, не може слугувати пасивним матеріалом для здійснення чуда: останнє має з'явитися як відповідь на її самостійне, вільне самовираження.

В теологічному ключі Трубецькой вирішує і питання дійсних умов са­мовизначення людини. Це — подвійні умови. Людина, з одного боку, де­термінована світом, з іншого — вона сама себе визначає в цьому світі, спи­раючись на свою визначеність світом — спадковість і космічний лад. Усвідомлення зв'язку зі світом іншого, осягнення Безумовного виводить людину за межі рабства у відношенні смерті й часу. Самовизначення людської свободи має бути перемогою всезагальною і має вивищити люди­ну над гріхом. Трубецькой розвиває ідею християнського смислу спокуту­вання; останнє виступає, зрештою, провідним компонентом логічного осе­редку психологічної системи. Апостол Павло розумів під спокутуванням відновлення цілісності людини, людства та усього Всесвіту, який розпався.

У світлі вчення про Христа Трубецькой розглядає питання про людську свободу, а вона мислиться в межах концепції всеєдності. У зв'язку індивідуального та всезагального виражається логіка всесвітнього смислу. Повне звільнення людини не може бути індивідуальним актом, воно здійснюється через всезагальне звільнення роду.

Трубецькой показує зв'язки людської думки і одкровення. Основною передумовою людської думки і свідомості є всеєдине, абсолютна свідомість. Увесь процес нашого пізнання здійснюється не інакше як через одкровення абсолютної свідомості в нашій людській свідомості.

Між людською та абсолютною свідомістю є життєвий зв'язок. А відтак постає й можливість одкровення.

У завершальному розділі свого трактату Трубецькой порушує загальне питання про всесвітню катастрофу і всесвітній смисл і зокрема про смисл життя і катастрофу сучасної культури. Тут убачаються найсуттєвіші про­блеми ідеології першої чверті століття. Руйнується зв'язок між релігійною вірою і світською культурою. Всезагальне руйнування відбувається за умов світової війни. Анархія в Росії — вияв крайнього практичного безбожжя. Могутнє знаряддя державності стало знаряддям анархії. Постає сутність сучасного патріотизму та його спокуси. В розвалі мирського порядку Тру­бецькой бачить позитивний смисл. Загибель багатства очищує душу.

Трубецькой навіть говорить про кінець світу в наші дні. Але близиться царство Боже. Воно відкрилося вже Блаженному Августину. Трубецькой висловлюється проти фаталістичного розуміння кінця світу.

Із пришестям Боголюдини досягається мета світового процесу. Але го­ловне ось у чому. Створення власного образу за образом і подобою Божою і є тією справжньою субстанціальною і творчою справою, до якої поклика­но людину.

Трубецькой завершує свій чудовий трактат ідеєю поєднання цих сторін буття: "Думка про Христа-Боголюдину, що йде у світ, не є запереченням світового процесу в часі, а є здійсненням його основного прагнення, одкро­венням його вічного смислу. Цей всеєдиний смисл охоплює і вічне й тимча­сове, і безумовне та відносне ."