Сторінка
3

Психологія у власних межах. Роль суб'єктивності у провідній діяльності. Г. С. Костюк (1899 — 1982)

Соціалізація дитини відбувається через її діяльність, через засвоєння нею соціального досвіду, вростання її в життя суспільства, через перехід зовнішніх, інтеріндивідуальних відношень у внутрішні, інтраіндивідуальні властивості особистості, що розвивається. Костюк певною мірою підтримує думку Б.Г.Ананьєва про характер життєвого шляху індивіда. Вчаться не тільки діти. Провідну роль у житті дорослої людини відіграє діяльність зі створення матеріальних і духовних цінностей.

Онтогенетичні форми не існують "паралельно". Зв'язок між ними поля­гає в тому, що нижчі форми включаються у вищі і є механізмами реалізації останніх. Так здійснюється розвиток.

Г.С.Костюк відкидає будь-які спроби піддати сумніву ідеш розвитку, онтогенезу. Розвиток не можна розуміти лише як засвоєння та інтеріоризацію зовнішніх відношень. Він включає дальшу переробку за­своєного, його систематизацію, що приводить до цілісних змін особистості, виникнення нових спонукань до діяльності, нових її структур, нової ек­стеріоризації. Навчання сприяє розвиткові, а розвиток стає базою навчання.

При цьому Костюк ураховує той факт, що закони навчання й розвитку, бу­дучи пов'язаними між собою, все ж відрізняються. Внутрішні умови, фор­муючись під впливом зовнішніх, не є їхньою механічною проекцією; мова йде про діалектичну взаємодію двох родів умов. З віком виникають різні форми власної активності особистості в її розвитку: самовиховання, само­вдосконалення і т. п. Зрештою особистість виступає як суб'єкт власного роз­витку, що свідомо обирає свій життєвий шлях.

Г.С.Костюк показує мізерність спрощених моделей розвитку, що зводять останній тільки до накопичення знань, до виховальних впливів дорослих. Підкреслюючи необмежені можливості виховання, такі теорії насправді їх занижують. "Справжнє мистецтво виховання виявляється там, де воно спи­рається на прояв "саморуху", ініціативи, самостійності, творчої актив­ності .". З іншого боку, модель з "екстремальним ступенем свободи” не відповідає реальному розвиткові особистості. Така модель так само віддалена від реальності, як і детермінізм, що робить індивіда вимушеним продуктом природних законів.

У вивченні розвитку психіки Г.С.Костюк з'ясовує роль окремих компо­нентів (афективних, когнітивних та ін.), їхній вплив на структуру психіки в цілому. Він розкриває недооцінку ролі функціонального аналізу, яка при­сутня в багатьох концепціях цілісності (В.Штерн, гештальт-психологи, К.Левін та ін.). Вчений спростовує теорії, що переоцінюють роль дитячих вражень у подальшому розвиткові особистості або ж недо­оцінюють їх. Розвиток особистості — це її історія, в якій попередні ступені внутрішньо пов'язані з наступними. Кожний ступінь — це особливий стан її процесів і властивостей, певна їхня структура, а розвиток — перехід з одно­го стану в інший. Суворо кажучи, тут минулий стан не впливає на сучасний, тому що його вже немає, а сучасний не впливає на майбутній, оскільки того ще немає. Це — перетворення станів живої системи, в якій те. що було, не зникає безслідно, а якоюсь мірою зберігається і продовжує діяти.

Розкриваючи рушійні сили розвитку психічних процесів, Г.С.Костюк піддає критиці теорію рівноваги (або адаптації), розвинену, зокрема, Ж.Піаже. Побудована на біологічній моделі гомеостазису, вона не може охопити вищі рівні психічного, творчу діяльність особистості, не впадаючи в банальність. Костюк наполягає на розкритті реальних суперечностей роз­витку. Зовнішні суперечності, які набувають навіть конфліктного характе­ру, самі ще не стають рушієм розвитку. Тільки інтеріоризуючись, викли­каючи в самому індивіді протилежні тенденції, що вступають між собою в боротьбу, вони стають джерелом його активності, спрямованої на вирішення внутрішньої суперечності шляхом вироблення нових способів поведінки. Костюк критикує також спроби різного роду психоаналітиків витлумачити деякі другорядні, похідні суперечності як головні (А.Адлер, Е.Еріксон та ін.).

Навчання та виховання, за Костюком, мають сприяти не лише успішному подоланню життєвих суперечностей, а й їх виникненню. У постановці нової мети, яка усвідомлюється і приймається індивідом, постають розходження між метою та наявним рівнем досягнень людини. Тут виступає складна діалектика розвитку, знання якої необхідне для оволодіння проце­сом розвитку, а передусім для встановлення стадій онтогенетичного розвит­ку психіки. В якості результату онтогенезу Костюк називає становлення індивідуальних особливостей. "Особистість розвивається завжди як індивідуальність, її своєрідність неповторна. Віковий і диференціальний аспекти онтогенетичного розвитку людської психіки зв'язані між собою. Загальні закономірності вікового розвитку особистості знаходять свою кон­кретизацію в її індивідуальних особливостях".

У самому процесі розвитку Г.С.Костюк показує типологічні та індивідуальні відмінності. Вони виявляються у функціональних особливо­стях нервової системи, у розумових, емоційних, моральних, вольових яко­стях, у потребах, інтересах, здібностях, характерологічних рисах дітей та молодих людей. У процесі розвитку складається неповторна індивідуальна своєрідність особистості. Якщо розвиток може бути тільки творчим проце­сом — усвідомленим або неусвідомленим, то потяг до неповторності в індивідуальному розвиткові є рушійною силою останнього і робить на ньому своєрідні акценти. У зв'язку з цим і вікові особливості набувають індивідуалізованого характеру, а сама індивідуалізація може тлумачитись як загострення вікових рис.

І все ж вікова та індивідуальна психологія ще не визначили методо­логічно характер вищої стадії онтогенетичного розвитку — психічну зрілість. Вона поки що не має наукових критеріїв і світиться як психо­логічний ідеал людини, вивчення якого може стати предметом прогностич­ної, або канонічної, психології. Остання тільки починає свій шлях. Чи не є психічна зрілість просто індивідуальною рисою, пов'язаною зі зрілістю ха­рактеру, особистості, індивідуальності? Чи не має сама зрілість своїх етапів розвитку? Якщо не визначено смисл зрілості, то чи не впливає це на адек­ватне висвітлення інших, зокрема передуючих, віків? Чи не є психічною зрілістю просто набуття характерних індивідуалізованих рис унаслідок творчої індивідуалізації? Тут психологія більше ставить проблем, ніж їх вирішує.