Сторінка
1

Психологія в Україні та українська культура XX століття

Дев'ятнадцяте століття передало двадцятому ґрунтовні проблеми психології класично-інтроспективного, природничонаукового та культурно-гуманістичного спрямувань зі спробами поєднати ці галузі між собою, щоб створити цілісну картину психічного світу людини. Ці спряму­вання та їхній концептуальний синтез в Україні мали своїх корифеїв, що піднімались до світового рівня у постановці та вирішенні актуальних про­блем людського буття: людина як природна істота, її психіка як знаряддя пристосування до середовища природного й соціального, смисл творчості, життєвий і творчий шлях людини, смисл життя, самопізнання та самостворення. Українська психологія у своєму поступальному русі відбивала також досягнення світової психології, реагувала на її новітні відкриття і оригінально їх тлумачила. Нарешті, вона переживала увесь драматизм куль­турного, соціального та психічного життя суспільства не тільки в межах свого концептуального рівня, а й стосовно життєвої долі простого народу.

Три напрями у вітчизняній психології XX століття були тісно пов'язані з іманентно-науковим та ідеологічним розвитком подій. Класично-інтроспективний напрям принципово вичерпав себе вже у першій чверті століття, залишивши, втім, значні наукові надбання. Природничо-науковий, спираючись на досягнення фізіології вищої нервової діяльності (рефлексологія та ін.), з тріумфом пройшов 20-ті роки; у формі вчення про умовні рефлекси (прихильники школи І.П.Павлова) він визначив період до кінця 50-х років. Культурно-гуманістичне спрямування, переживши розквіт у першій чверті століття (тут особливо слід підкреслити розробку питань творчості та творчої особистості), було пригнічено панівною ідеологією та зрештою ліквідовано адміністративним чином у 30 — 50-ті роки. Лише в останній чверті століття це спрямування поволі набирає міці і, мабуть, найбільше визначає сучасний стан світової та вітчизняної науки.

Теоретичні засади класично-інтроспективного напряму розкривають ідею самодостатності, автономності людської душі, її незалежність від "тілесного субстрату". Психофізична проблема вирішується в дусі пара­лелізму, або взаємодії, підкреслюється наявність психічної причинності, яка виступає або ланкою в системі причинних залежностей у природі й суспільстві (Г.Челпанов), або ж стверджується психічна причинність, що сама себе створює (В.Зеньковський). Методом психологічного дослідження виступає інтроспекція (самоспостереження), предметом — суб'єктивні явища. Тілесну активність організму представники цього напряму вбачають у залежності від суб'єктивно-психічних структур і, зрештою, в тілесних вия­вах не знаходять нового змісту порівняно зі змістом самої суб'єктивності. Тому дослідження рухової тілесної активності організму для психології не має значення, хоча проблема фізіогномічного вияву емоційних, вольових, інтелектуальних станів та відповідних анатомо­фізіологічних корелятів стає предметом спеціального інтересу (особливо у І. Сікорського).

Було встановлено закон збереження енергії стосовно психічної діяльності (М.В.Країнськиії). Піднято велику філософсько-психологічну проблему буття людської душі, творчого освоєння нею світу (С.Л.Фрапк). Розкрито смисл пограничної ситуації, боротьби мотивів на ґрунті віри і знання — одкровення та умоглядності, екстатичних рішень, учинкової дії та спокутування як післядії (Л.Шестов). Проводились історико-психологічні дослідження, зокрема про відношення двох напрямів в об'єктивній психо­логії — вітчизняній та американській. Представники цього напряму ство­рюють в Одесі, Києві, Харкові експериментальні психологічні лабораторії, досліджують питання перцепції, розробляється теорія вольової уваги (М.М.Лапге). Під керівництвом Г.І.Челпанова діяв теоретичний психо­логічний семінар при Київському університеті, в якому брали участь видатні згодом вчені (О.Ф.Лосєв, П.П.Блопський, Г.Г.Шпет та ін.). На високому рівні було видано підручники з психології для гімназій (Г.І.Челпанов).

Класична інтроспективна психологія впевнено входила в практику людського життя — у сфери медицини, виховання, навчання, політики то­що. Розроблялися питання судово-психіатричної експертизи, досліджува­лися проблеми стомлення при розумовій роботі, вивчалися риси психології слов'ян, проблеми нервово-психічної гігієни та профілактики, ненормальні та хворобливі характери, психологія великих людей, зокрема історичних діячів (П.І.Ковалевськиії), психологія художньої творчості, проблеми фізіогноміки, мнемоніки та ін.

На початку століття активно розробляються проблеми етнопсихології (Ц.М.Овсяпико-Куликовський та ін.), зокрема процес утворення національної форми психічної діяльності за допомогою "сили розумової творчості". Певний внесок у цю справу зробили М.Ф.Сумцов, П.І.Ковалевський, М.В.Країнський, В.Я.Данилевський, Д.І.Багалт, Г.Махулько-Горбацевич. Це був завершальний і дуже плідний етап класично-інтроспективної психології. Вона могла безпосередньо перерости у психо­логію культурно-гуманістичну, проте епоха сцієнтизму та техніцизму витіснила з предмета психології ядро духовності людської душі.

В Україні, Росії, США спочатку виник інтерес до об'єктивної психології, потім його було доведено до крайності позиції “наук про поведінку" (біхевіоризм, рефлексологія, реактологія, а також павловське вчення про виїду нервову діяльність).

Природничо-науковий напрям принципово заперечує дослідження людської суб'єктивності, тим більше суб'єктивності тваринного роду, і приділяє головну увагу тілесним виявам життєдіяльності організму, дошу­куючись насамперед фізіологічних механізмів поведінки. Цей напрям, започаткований В.М.Бехтерєвим у 1917 p., був домінуючим в Україні майже 10 років. Тут видавався спеціальний науковий журнал "Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології", в якому досить послідовно в новому ключі подавалися старі проблеми людського буття, розглядалися складні питання людської особистості, колективу, поведінки народу, ідеології, а поняття рефлексу пропонувалося підняти до загальнонаукового (і навіть філософського) рівня.

Механіцизм рефлексології виявився у спробах зведення складних ду­ховних явиш, до фізіологічних засад. Але усвідомлювалася вада такого підходу. Було висунуто ряд концепцій цілісності, які мали долати ме­ханіцизм рефлексологічного тлумачення: брати предметом дослідження ви­сокі моделі людської поведінки, використовувати ідеї цілісності з фізіології (ідея домінанти О.О.Ухтомського та ін.) і навіть іти на єднання з геш­тальтпсихологією, де проблема цілісності у тлумаченні психічного була провідною, та з фрейдизмом, його ідеями потягів тощо.

Звідси, зокрема, такі напрями, як "фрейдорефлексологія". У працях її прихильників вражає "революційний" стиль мислення — за змістом і за формою, сподівання, що рефлексологія допоможе пролетаріату в його праг­ненні збудувати справедливе й щасливе суспільство. Проте ставало дедалі зрозумілішим, що людина без свідомого начала (рефлексологія його прин­ципово ігнорувала) не зможе стати справжнім будівником нового суспільства. Після смерті засновника рефлексології (1927) вона швидко по­чала втрачати наукові позиції і близько 30-х років стала надбанням історії науки. Тріумфальний поступ цього напряму поступився місцем ваганню та пошукам втрачених проблем людської свідомості.