Сторінка
2

Психологія та ідеологія: взаємна неприязнь чи плідність взаємодії? Ідеологія в структурі вчинкового осередку психологічної системи

Та збагнути перехід від мотивації, так чи інакше обґрунтованої, до самої вчинкової дії надто складно. Складно саме через неповторність учинювання, яка не вкладається в ідеологічні принципи поведінки. Адже саме дія вво­дить людину несвідомо для неї у безконечність опосередкувань, в якій тоне мотиваційна визначеність. Учинковою дією викликаються такі стани, відношення в об'єктивному світі, які не можуть бути заздалегідь передба­чені жодною, навіть достатньо розвинутою, ідеологією.

Мотиваційна ціль не може бути інакше досягнутою, як ставши ціллю самої дії. А це означає, що ціль має з необхідністю вплутуватись у ре­альність світових відношень, використовувати їх для справи самореалізації на певному ідеологічному рівні. Ці світові відношення стають засобами ре­алізації цілі вчинку, самореалізації індивіда.

Суперечність цілі і засобів є одчайдушно ідеологізованою. Мова йде про можливість і необхідність кривди. У зв'язку з цим в усіх народів постають моральні настановлення. Макар Дєвушкін у Достоєвського завмирає у своєму вчинюванні, адже усвідомлює, що кожний його крок викликає певне зло, яке так чи інакше зачіпає іншу людину, порушуючи її самобуття. Цей трепет перед іншим буттям, страх перед можливістю його скривдити приво­дить до завмирання вчинку.

Ідеологія протилежна (всі засоби придатні для досягнення вчинкової ме­ти, ціль виправдовують будь-які засоби) є також фатально хибною, хоч і не усвідомлюється як зло з самого початку вчинкової дії. Постає велика ідеологічна проблема — "Я та Інший". Сентиментальність щодо можли­вості образити іншого та цинізм, який зневажає іншого, є крайніми по­зиціями. В обох випадках інший виявляється для суб'єкта учинювання по­тойбічною сутністю, і вона не береться до уваги в дії учинювання. Суб'єкт вчинку несе змістову втрату у своєму вчинюванні. Він, як барон Мюнхгау­зен, у своєму бутті спирається на самого себе, а це означає, що він ні на що не спирається. Таку ситуацію вже всебічно розглядав К.Маркс у праці "Єдиний та його власність". Страх перед образою іншого і цинічне нехту­вання його індивідуальними прагненнями — є шлях учинювання, який для історії може виступити як згубний. Гегель при цьому зауважував щодо іншого принципу — "Жити самому і давати жити іншим".

Доки ми залишаємось у межах вчинкової дії, ми не можемо здолати цю суперечливу ситуацію у відношенні цілі та засобу дії. Тут людина спрямо­вана на втрату дійсної змістовності вчинку, яка дорівнює моральному злу. У цих суперечностях людина переходить до післядії, якій характерна реф­лексія щодо моральної завершеності або незавершеності вчинку, щодо вирішення питання про низку станів суб'єкта, які ідуть услід післядії.

Ця рефлексія спрямована на порівняння: чого прагнула людина у вчинку і що вона в ньому отримала. У вузькому розумінні післядії це становить зміст рефлексії. Таке порівняння пов'язане з усвідомленням результату вчинкової дії, її оцінюванням. Лейбтцівський принцип "Усе на краще в цьому кращому із кращих світів" сповнений оптимізму, який, зрештою, міркуючу людину безнадійно пригнічує.

Оптимізм (будь-якою ціною) та песимізм (безнадійний, невиправний) мають спільну рису: в них відсутня дійсна глибина проникнення у світ людських відносин. Одну і ту ж подію, яка відбулась у світі, можна повер­нути в її оцінці в бік оптимізму і в бік песимізму, адже ці кваліфікації людського буття взаємно трансформуються одна в одну. Легковажний оп­тимізм легко переходить у хизування песимізмом з очікуванням на співчуття. Отримання останнього дає підставу для переходу від песимізму до оптимізму. Діалектика цих двох ідеологічних спрямувань характерна для юнацького віку. В цей час вони переходять один в одного і змінюють світоглядні настановлення людини так швидко й несподівано, що здається, ніби перед нами зовсім різні індивіди.

Постання дійсного пошуку людиною самої себе відбувається у вигляді драматичної за змістом еволюції світоглядних настановлень. Лише прой­шовши стадії антагоністичного ставлення до світу, примирення з ним, на­решті, співпраці з ним у творчому натхненні, людина усвідомлює справжній смисл і справжню єдність своєї долі, гідність істинного буття, позбавленого будь-яких однобічностей.

Страждання в оптимізмі й долання песимізму приводить до усвідомлення необхідності очищення від попередніх страждань та відкриття нового поля для страждань більш істотних, в яких людина підноситься ще вище. Ця нова феноменологічна картина позначається терміном "катарсис".

"Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать" (О.С.Пушкін). Доведення ка­тарсису до крайньої межі означало б ліквідацію життєсприймання, життєствердження — стан, зовсім нестерпний для живої істоти. Ушинський цілком резонно стверджує: "Нам здається, що ми прагнемо спокою, на­справді ж ми бажаємо хвилювань". Катарсис — очищення від неспокою — сам має бути заперечений.

Довкола проблеми страждання одвічно розгортається полеміка, на­роджуються цілі філософські теорії, які так чи інакше тлумачать сенс страж­дання в людському бутті. Як психологічний феномен страждання з не­обхідністю перетворюється на феномен ідеологічний і виражається у фор­мах філософській, естетичній, етичній, психопатологічній. Страждання не може залишатись у своїх межах як таке. Воно прагне самовияву, нерідко у вигляді самореклами (позірне нехтування так званими благами життя).