Сторінка
2
Така допомога має здійснюватися у трьох напрямах:
· політичний: ізоляція елементів сучасного повстанського руху, які не бажають приєднатися до мирного політичного процесу; залучення до такого процесу тих політичних сил, які виявляють наміри відмовитися від насильства; розбудова стабільних, плюралістичних та ефективних національних інституцій, що здатні захистити інтереси всіх іракців;
· безпековий: розширення зон, вільних від повстанців, де будуть присутніми сили безпеки і оборони Іраку; та які перебуватимуть під контролем уряду Іраку; розбудова Збройних сил Іраку;
· економічний: відновлення інфраструктури іракської економіки, реформування на ринкових принципах та забезпечення її зростання, розбудова економічних інституцій країни, здатних забезпечити регіональну та міжнародну інтеграцію країни.
Особливістю нової Стратегії національної безпеки США є приділення неабиякої уваги іранській темі. Адже останнім часом іранське питання, особливо після обрання президентом Ірану представника радикального крила М. Ахмадінежада, стало одним з найголовніших і найскладніших для Сполучених Штатів у близькосхідному регіоні. І пов’язано це передусім з ядерною програмою Тегерана, що, на думку американського керівництва, має на меті створення ядерної зброї, а також з намаганням Ірану стати лідером не лише на Близькому Сході, а й в усьому мусульманському світі. Стратегія національної безпеки США однозначно заявляє, що «жодна країна для нас не становить такої небезпеки, як Іран» [4, 20].
Поміж головних чинників іранської загрози Стратегія національної безпеки виокремлює такі: небажання Тегерана надати можливість міжнародному співтовариству і МАГАТЕ здійснювати контроль над своєю ядерною програмою; спонсорування тероризму та загрози на адресу Ізраїлю; спроби підірвати близькосхідний мирний процес та зруйнувати демократію в Іраку, а також негативне ставлення до демократичних прагнень свого власного народу [4, 20]. У документі також визначається головна лінія сучасної американської стратегії щодо Ірану — проведення чіткої різниці між іранським режимом та іранським народом. «Наша стратегія полягає у блокуванні загроз від режиму, водночас розширюючи наші контакти і зв’язки з народом, який страждає від репресій режиму» [4, 20-21].
Таким чином, мета нинішньої стратегії США щодо Ірану — посилення інформаційно-пропагандистського впливу, здійснення комплексу заходів, спрямованих на надання нового імпульсу спробам «зміни режиму» у Тегерані із середини. Підтвердженням цього є запит від Держсекретаря США К. Райс до американського конгресу щодо додаткового виділення на 2006 р. 75 млн дол. США на «підтримку демократії» в Ірані. Ці гроші мають бути використані на розгортання цілодобового радіомовлення на Іран, створення мережі супутникових телеканалів, збільшення фінансування іранських неурядових організацій, що виступають на захист демократії і прав людини, значного збільшення кількості іранської молоді, яка навчатиметься у Сполучених Штатах тощо [7].
Щоб домогтися від Тегерана поступок щодо змісту і спрямованості своєї ядерної програми, Вашингтон використовує численні засоби тиску. Це, по-перше, спроби створити глобальну антиіранську коаліцію, яка б виступила єдиним фронтом проти політики Ірану щодо ядерного питання [8]. По-друге, намагання використати механізм санкцій Ради Безпеки ООН та всі наявні ресурси і можливості США. Під час свого виступу у Раді з питань зовнішніх відносин у м. Чикаго 19 квітня 2006 р. К. Райс висловилася за дипломатичне вирішення іракського ядерного питання, проте підкреслила, що можливість воєнних засобів також «залишається на столі», тобто є рівноцінним робочим варіантом [9]. Примітною реакцією на такі наміри американської адміністрації став спільний лист до президента США Дж. Буша колишніх міністрів закордонних справ США, Німеччини, Польщі, Нідерландів, Франції та Люксембурга М. Олбрайт, Й. Фішера, Б. Геремека, Й. ван Аартсена, Ю. Ведріна та Л. Полфер. Досвідчені дипломати нагадали лідеру Білого дому, що будь-яке «одностороннє використання сили Вашингтоном не зустріне значної підтримки в Європі та завдасть ще більшої шкоди трансатлантичним відносинам саме у той момент, коли вони налагоджуються після непорозумінь щодо вторгнення до Іраку» [10].
Серйозним викликом у здійсненні США своїх завдань на Близькому Сході стала тріумфальна перемога радикального угруповання ХАМАС на парламентських виборах у Палестинській автономії 25 січня 2006 р. Американський президент та його команда були змушені терміново виробити свою позицію щодо нової ситуації у Палестинській автономії та у палестино-ізраїльських відносинах. Підгрунтям цієї позиції стало Звернення президента США Дж. Буша до нації 31 січня 2006 р., а згодом вона була розширена у тексті нової Стратегії національної безпеки США. Враховуючи, що перемога ХАМАС сталася за повного дотримання всіх принципів і вимог до демократичних виборів, у документі наголошується, що, незважаючи на всю важливість виборів для формування вільного суспільства і ефективної демократії, вони повинні бути доповнені демократичними цінностями, правами та інституціями, які мають принести остаточну свободу. Участь у виборах окремих осіб або партій має передбачати їхню відповідальність за дотримання принципу рівності усіх громадян, прав меншин, громадянські свободи, добровільну та мирну передачу влади і мирне розв’язання наявних розбіжностей [4, 5].
Завантажити реферат