Сторінка
3

Хто стане третім Президентом України? Про ідеологічні метаморфози наступних президентських виборів

Звідси єдиний вихід: меркантильні тимчасові "шлюби", торги, мімікрія і навіть зрада ідеї. Згадаймо численні переходи народних депутатів з однієї фракції (блоку) до іншого. А головне, розрахунок не на привабливість ідей і програм, їх відповідність реальним інтересам і потребам громадян, а елементарне використання ефективних виборчих технологій, антитехнологій та надмірне інформаційно-ресурсне забезпечення виборів. Ось факти на підтвердження цієї тези.

Всього в Україні на початок 2003 року було зареєстровано 125 політичних партій. У виборах 2002 року брала участь 61 партія (половина з ніби існуючих). Після створення блоків кількість суб’єктів виборчого процесу зменшилася до 33 партій і блоків. Лише шість із них подолали чотиривідсотковий бар’єр, розподіливши між собою 225 з 450 мандатів, що були призначені для депутатів, обраних від партій і блоків.

Як відомо, за підсумками голосування на виборах до Верховної Ради України 31 березня 2002 року блок "Наша Україна" набрав 23,45 % голосів, КПУ – 20,06 %, блок "За Єдину Україну!" – 12,13 %, блок Юлії Тимошенко – 7,19 %, СПУ – 6,98 %, СДПУ(о) – 6,20 % голосів. Ці шість партій і блоків пройшли в український парламент на пропорційній основі. 225 депутатів було обрано в мажоритарних округах. Власне, у жодної політичної сили на тих виборах не було аж ніяких підстав стверджувати, що вона є найповажнішою та найавторитетнішою в українському соціумі.

На виборах 2002 року вперше комуністи зазнали поразки. Переміг блок Віктора Ющенка "Наша Україна". Однак і він поступово втратив первісну – на час виборів – популярність: не витримав випробування на єдність. А яким він може виявитися на момент президентських виборів, взагалі важко сказати.

Відтак, виборчий процес в Україні є недосконалим не тільки тому, що в ньому мало демократії, але й тому, що він дає можливість вводити в оману виборця нечіткістю більшості ідеологій, великою кількістю партій, блоків і об’єднань, які не те що самостійно, але й у об’єднанні з іншими неспроможні стати легітимними. Звідси, до речі, і байдуже ставлення значної кількості громадян до виборів, а відтак і до влади, до Президента, а отже й до долі власної держави. А як бути, якщо твоєю думкою і голосом елементарно маніпулюють, розпоряджаються, хто як хоче?

Кожні чергові вибори наочно засвідчують, що політичні партії витрачають численні кошти на рекламу самих себе, своїх програм та ще на дискредитацію суперників. Однак така реклама абсолютно не співпадає (як засвідчують результати виборів) з реальною легітимністю цих партій, їх визнанням у народі. Наведемо, для приладу, сумарний час демонстрації політичної реклами окремих політичних партій та виборчих блоків 15 – 18 березня 1998 року: в СДПУ(о) зафіксований загальний час склав 4 години, 03 хвилини, 22 секунди; НДП – 2:29:53; Партії зелених – 1:23:47; НРУ – 1:20:29; ПРП – 1:11:03; виборчого блоку "Партія праці та Ліберальна партія – разом" – 1:16:22; ПСПУ – 0:03:53; Комуністичної партії – 0:01:42. СДПУ(о) лідирувала на трьох загальнонаціональних каналах з великим відривом від конкурентів (майже удвічі більше, ніж НДП, яке йшло одразу після СДПУ(о)). Останнє місце за кількістю часу посіла КПУ, передостаннє – ПСПУ. Накладіть на ці дані результати виборів, і картина буде вражаючою: хто більше "платив", той менше "отримав".

Звідси наочно проглядається і реальне порушення закону про вибори, коли окремі політичні партії і сили мають переваги у використанні ЗМІ в порівнянні з іншими.

Інформаційний ресурс, використаний політичними блоками і політичними партіями у виборчій кампанії 2002 року, сповна підтверджує висновок про те, що:

а) прямого зв’язку між розміром "витрат" на пропаганду ідей певного блоку чи політичної партії і успіхом на виборах фактично не існує. Скоріше, все – навпаки;

б) успіх на виборах очікує політичні сили, що, окрім інформаційного ресурсу, активно використовують інші фактори впливу на суспільну свідомість.

Нижче, для підтвердження сказаного, наведемо дані і про "медійну вартість" голосів виборців на виборах 2002 року.

То яка ж все таки політична сила спроможна привести до влади тепер вже третього у історії незалежності України Президента, якщо брати до уваги, що надто помітних харизматичних політиків на горизонті вкрай бракує, а "розкрутити" якусь новеньку "фігурку" до наступних виборів навіть найкращим політтехнологам навряд чи вдасться?

Жодна з таких сил одноосібно вибори об’єктивно виграти, скоріш за все, не зможе – це факт. А радикально до початку виборів політичні уподобання громадян України практично вже також не зміняться. Це – нереально.