Сторінка
2
ідентичності та культурної самобутності, зумовлюючи необхідність виділяти в окрему категорію так звані малі корінні народи, для захисту інтересів яких під егідою ООН розроблено широку правову базу.
Кількість населення етнічної спільноти завжди тісно пов’язана з її територіальною організацією, тобто з розміщенням етнічної спільноти та її складових по території, включаючи і їхнє розселення. Поняття територіальної організації етнічної спільноти охоплює і територіальні співвідношення та зв’язки між її структурно-територіальними підрозділами. Основу територіальної організації етнічних спільнот становлять етнічні території. Етнічна територія – це насамперед ареал розселення етносу, у межах якого він переважно становить відносну чи абсолютну більшість. Однак, з огляду на історичну мінливість ареалу розселення, міжетнічні міжареальні взаємопроникнення та значимість ареалу формування як “історичної батьківщини”, означення етнічних територій є методологічно складним. Тому, наприклад, А.П. Пономарьов, визначаючи етнічну територію як “ареал основного етнічного масиву та всі споконвічні землі, які є його продовженням” [6. С. 157], зачислює до її складу й історичні ареали, в межах яких цей етнос сьогодні компактно не проживає, але в минулому ці землі були безпосередньо пов’язані з його формуванням і розвитком. З огляду на інерційність конфігурації етнічних територій, зумовлену об’єктивним традиційним поєднанням етносу і території, такий поглядд є виправданим. Та водночас етнічні території мають і властивість мінливості, яка зумовлена як об’єктивними, так і суб’єктивними процесами. Тому до обгрунтування меж етнічних територій треба ставитись дуже обережно, враховуючи і такі моменти, як штучність і об’єктивність процесів переселення і міграцій, час остаточного заселення території тощо. Зокрема, для етносів Центрально-Східної Європи об’єктивні процеси формування етнічних територій завершились наприкінці ХІХ–на початку ХХ ст. Наступні періоди вже характеризувало активне волюнтаристське втручання держав у етнополітичні процеси, яке супроводжувалось депортаціями, переслідуваннями за релігійні переконання, іноді й етноцидом і призвело до радикальних змін етнічних ареалів. Отже, виділяючи сучасні ареали розселення народів цього регіону, необхідно враховувати етногеографічну ситуацію, що склалася на початку ХХ ст. Такий підхід передбачає і можливу наявність деякого взаємоперекриття етнічних територій, тобто утворення широких етноконтактних смуг.
За типом заселення етнічні території можуть бути суцільними, коли етнічна спільнота становить більшість у межах усього ареалу, та розірваними у вигляді відокрекремлених островів, що трапляється доволі зрідка і зумовлене природними передумовами (головно гірським рельєфом), особливостями заселення та міграцій. Поширеним є варіант, за яким корінний етнос (переважно в умовах бездержавності) в межах своєї етнічної території становить більшість переважно в сільській місцевості, водночас міське населення є іноетнічним чи етнічно змішаним, а в умовах інтенсифікації міграційних та урбанізаційних процесів втрачає кількісну перевагу навіть у сільській місцевості (народи російської Півночі, Сибіру і Далекого Сходу).
Етнічні території відрізняються розмірами, конфігурацією географічним положенням, природними умовами і суспільно-географічною освоєністю, а також внутрішньою структурою. Безпосередній зв’язок кількості населення етнічної спільноти з її територіальною організацією виявляється через густоту (щільність) населення. Поєднання людності етнічної спільноти з розмірами етнічної території становить її демогеографічний потенціал. Про особливе значення розмірів української етнічної
території постійно зазначав С. Рудницький, наголошуючи, що українську справу не можна зводити до справ малих народів [7. С. 79].
Оптимальні співвідношення людності етносу та розмірів етнічної території є відносними, залежать від історичного періоду та економічної освоєності. У випадку порушення таких співвідношень помітними є два крайні маргінальні варіанти: у першому випадку, коли людність велика, а площа мала, виникає перенаселення, яке виявляється у прагненні до розширення ареалу або веде до міграцій; у другому випадку, коли людність мала, а етнічна територія велика, – недостатня комунікаційна зв’язаність і соціальна консолідованість етнічної спільноти, яка послаблює її потенціал, спричиняючи проникнення інших етнічних груп чи процеси етнічної сецесії. А комунікаційна зв’язаність етнічної території, яку характеризують і безпосередньо наявність шляхів сполучень, відсутність бар’єрів (матеріальна основа), і наявність системи міжрегіональних та міжпоселенських поєднань і соціокультурних зв’язків, – необхідна передумова етнонаціональної консолідації.
У конфігураційному аспекті етнічні території можна розділити на компактні і малокомпактні, тобто витягнуті в якомусь напрямі чи розірвані в окремих випадках ареалами розселення інших етносів. Причому компактна форма етнічної території також є однією з об’єктивних географічних передумов консолідації чи модернізації етносу. І, навпаки, велика витягнутість, наявність віддалених від етнічного ядра ареалів може стимулювати процеси етнічної дивергенції. Структуроформувальне значення мають її природно-географічні (насамперед, рельєф, гідрологічна мережа, лісистість) та суспільно-географічні характеристики (щільність поселень, густота транспортної мережі, рівень сільськогосподарської освоєності, рівень промислового розвитку, розміщення стосовно політичних та адміністративних меж). У фізико-географічному аспекті в межах етнічних територій важливу роль відіграють природні бар’єри (гірські хребти, русла великих рік), які, обмежуючи територіальні зв’язки, сприяють консервації локальних рис традиційної культури, діалекту тощо. Саме тому для гірських районів і характерне найбільше різноманіття етнографічних типів. Тобто фізико-географічні особливості території впливають на комунікаційну зв’язаність етносу, яка є однією з важливих передумов його життєдіяльності. Найвища комунікаційна провідність властива степовим зонам, морським узбережжям, долинам рік (особливо в гірській місцевості). Важливо наголосити, що вплив природних передумов на комунікаційну зв’язаність має конкретно-історичне вираження, адже перевороти в засобах комунікацій (розвиток мореплавства, поява залізничного транспорту та ін.) вносили значні корективи в провідність чи бар’єрність різних складових етнічних територій. А з суспільно-географічних об’єктів найбільшу бар’єрну роль відігравали і відіграють державні кордони, особливо у випадку їхньої закритості, перешкоджаючи консолідованому і синхронному розвитку різних територіально-політичних частин етносу. Це відобразилося на історичній долі багатьох народів, у тому числі й українського.
Завантажити реферат