Сторінка
1

Енергетика і економіка

Історичний екскурс в енергетику

Нині 80 відсотків спожитої енергії людство продукує на комерційних засадах. Очевидно, світова енергетика почала розвиватися відтоді, як пер-вісна людина здогадалася заготовити перший оберемок хмизу для під-тримання вогню у багатті, запаленому, наприклад, блискавкою. Згодом людина почала використовувати для одержання потрібної їй енергії не лише біомасу (суху траву, солому, очерет, хмиз тощо), а й корисні копалини - вугілля, торф, нафту, газ, ядерні енергетичні матеріали тощо. Здавна людина навчилася використовувати енергію вітру та води, скажімо, для приведення у дію вітряків і водяних млинів. Порівняно недавно розпочалася діяльність з акумуляції сонячної енергії і перетворення її на теплову або електричну та використання енергії, яку породжує внутрішнє тепло Землі.

Дерево було першим паливом, яке використала людина, і посідало чільне місце серед енергоносіїв багато тисячоліть. Території з помірним кліматом довго залишалися широко залісненими. Дрова, зокрема в Європі, були традиційно дешевими. Цього не можна сказати про аридні зони, де дрова завжди були дефіцитними і, отже, дорогими. До XVI ст. Європа втратила багато своїх лісів, дрова стали дорогими і їх почали заміняти вугіллям.

Нафта використовується людством багато тисяч років. Давні фінікійці і єгиптяни вживали її як ліки. Ще до нашої ери її використовували в Індії для освітлення і як паливо. У давні часи нафту використовували у факелах, її додавали при виготовленні цегли, нею просочували кошики та днища кораблів.

Виливи нафти у природних умовах на земну поверхню траплялися нечасто. В історії людства були випадки її видобутку за допомогою звичайних колодязів, але цей спосіб одержання нафти не можна вважати масовим. Нафти було небагато, затрати на її видобуток — значними, а використання — обмеженим. Ситуація змінилася, коли людина навчилася видобувати нафту зі свердловин. Спочатку це робилося у досить зручних місцях суші, потім — у віддаленіших, бо людина навчилася транспортувати нафту за допомогою різних видів транспорту — водного, сухопутного та трубопровідного. Розвідавши в надрах морських просторів нафтородовища, людство зуміло розв'язати низку непростих технічних проблем, а саме — видобувати нафту з-під морського дна і доставляти її на сушу.

До середини XX ст. серед енергоносіїв вугілля відігравало основну роль. Згодом пальму першості у вугілля відібрали нафта і природний газ.

До жовтня 1973 р. тривала ера дешевої нафти, і здавалося, вона не скінчиться. На заміну вичерпаним нафтородовищам приходили нові зі справді казковими покладами цього енергоресурсу. Економічно розвинені країни буквально купалися у дешевій нафті. Промисловість не мала стимулів для розробки і використання енергоекономних пристроїв, устаткування й технологічних процесів.

Світова політична криза жовтня 1973 p., що виникла внаслідок чергового арабо-ізраїльського збройного конфлікту, приуроченого

до найбільшого єврейського свята "йомкіпур" (спокути), означала кінець ери дешевого палива.

Індустріальний Захід був шокований. Вартість нафти підвищилася до 250~300 дол. за 1 тонну. Економічно розвинені країни Заходу вдалися до політики енергозбереження як до свого роду додаткового джерела енергоресурсів. За кілька років у галузі енергозабезпечення Захід досягнув великих успіхів. Якщо до кризи 1973 р. щорічні темпи збільшення енергоспоживання досягали 5 %, то надалі вони не перевищували 2 %. До середини 80-х років енергетична криза була подолана. Ціна 1 тонни нафти на світовому ринку знизилася приблизно до 100 дол.

Отже, країнам, що розвиваються, не вдалося диктувати умови індустріально розвиненим державам. В основі енергетичної кризи 70-х років XX ст. лежать чинники міжнародної політики, а не суто економічні. Нафта, як відомо, є джерелом енергії, що не відновлюється, але поки що нафти у світі достатньо для задоволення потреб людства.

Нині десять провідних промислово розвинених країн світу споживають близько 70 % загальної кількості продукованої у світі енергії. Хто ж її в основному виробляє? Це країни, що розвиваються. Отже, напрошується простий висновок: енергоресурси виробляють ті, хто їх сам мало використовує.

Європейська енергетична хартія

Ідею Європейської енергетичної хартії запропонував прем'єр-міністр Нідерландів Люберс на зустрічі у верхах Європейського економічного співтовариства, що відбулася у червні 1990 р. Хартію її автори вважають другою за значенням подією у післявоєнній історії дипломатії після створення ООН. 17 травня 1991 р. у Гаазі хартію підписали 50 країн, а також ЄЕС. Документ стосується держав, розміщених на різних континентах, тому назва "європейська" досить умовна, "світова" точніше б відображала коло її учасників. Основні засади Європейської енергетичної хартії:

• повага державного суверенітету над природними ресурсами;

• розвиток вільного й ефективного енергетичного ринку;

• усунення бар'єрів у торгівлі енергоресурсами;

• відсутність дискримінації між учасниками Хартії;

• поліпшення стану охорони навколишнього середовища;

• створення умов, що сприяють інвестиціям підприємств і приватних осіб в енергетичний сектор економіки.

Європейська енергетична хартія не є документом прямої дії. Після її підписання країни-учасниці провели міжнародні переговори про підписання Базисної угоди (згодом вона одержала назву "Договір хартії"), яка мала стати основою широкомасштабного і різностороннього співробітництва у сфері енергетики. Цей договір було підписано в Лісабоні у грудні 1994 р. Україна є учасницею договору.

Хартія є політичним документом, який проголосив певні принципи. Згідно ж з договором країни-учасниці взяли на себе конкретні зобов'язання.

Договір охоплює енергоресурси, стосується також оподаткування і доступу до капіталів та технологій. Країни-учасниці зобов'язалися не створювати перешкод для використання іноземними компаніями на ключових позиціях персоналу за їхнім вибором (незалежно від національності і громадянства). Договір поширюється на весь процес використання ядерного палива (тобто враховує принцип нерозповсюдження ядерної зброї).