Сторінка
2

Василь Стефаник

Зріст політичної свідомості бідноти знайшов відображення у новелі “Лист”, що була присвячена “політичним арештованим мужикам на святий вечір”. Автор звеличував тих, які сміливо “неправду корчували” й вірили у справедливість революційної справи.

У незакінченій новелі “Комісар староста і дідич” (1902) змальовано страйк сільських пролетарів під час жнив.

Бунтівничим настроєм пройнятий твір “Межа”.

Другий період творчості Стефаника, як ми згадували, розпочав з антивоєнних новел і перша з них – “Діточа пригода”. Він показав жахи війни й загибель мирних людей, як це бачить маленький Василько, що ще з меншою сестричкою опинився поблизу фронту, біля вбитої мами. Хлопчик не усвідомлює усього трагізму, тієї ситуації, а в читача стигне кров від жаху.

Західноукраїнське село під гнітом шляхтецької Польщі показане у творах “Воєнні школи”, “Morituri”, “Дурні баби”, “У нас все свято”.

Дві ліричні сповіді Стефаника – “Моє слово” й “Дорога”, новели “Давня мелодія” і “Вечірня година” написані за автобіографічними мотивами.

У 1903 році письменник уперше побував, як сам казав, “на Великій Україні”, куди його запросила громадськість на відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві. Тут він особисто познайомився з М.Старицьким, М.Коцюбинським та іншими відомими письменниками, відвідав могилу Т.Шевченка в Каневі. З Канева написав Ользі Гаморак: “Осе ж і місце, звідки я поклонився всій Україні”.

З 1908 по 1918 рік Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської само державної влади приносить дуже мало користі народові.

Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. Воєнні дії глибоко вразили В.Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15 р. перерви, у нього “знову народилося слово”. Одна за одною з'являються новели “Дівоча пригода”, “Марія”, “Сини”, “Вона-земля”, “Пістунка”, що мають антивоєнний характер. Вони малюють трагедію народу: над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна.

А після війни приходить нове лихо – окупація західноукраїнських земель напівфашиським – польським урядом на чолі з маршалом Пілсудським. Про те, як жили і на що сподівалися покутські селяни під окупаційною владою, розповідається в новелах “Дід Гриць”, “Morituri” та “Воєнні шкоди”.

Ось із цих творів, написаних під час першої світової війни та в повоєнний час, і склалася нова книжка новел Стефаника – “Земля”, що вийшла 1926 року у місті Львові.

Коли розвалилася царська імперія, і на її руїнах постала Українська Народна Республіка Стефаник привітав її утворення як волевиявлення українського народу. 17 листопада 1917 року виступаючи на все людному вічі у Снятині, він з радістю говорив, що в Україні “в найбільшій величі встає новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою”.

Разом із тим письменник протестував проти намагань польсько-шовіністичних кіл загарбати Галичину. “віримо всі: ніхто нас не може збороти, ні знищити : ніяка держава не може змусити народ, аби йшов до ворога на погибель .” – сказав Стефаник у своїй промові 14 грудня 1917 року.

У численних публічних виступах цього періоду він утверджував ідею державної незалежної України. Найвиразніше ця ідея втілена в його патріотично-політичній громадській акції-участі у святі Злуки українських земель.

У січні 1919 р. В.Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято – проголошення злуки всіх українських земель.

Василь Стефаник разом з багатьма діячами української культури болюче пережив трагедію нашого народу, який не зміг відстояти свою незалежність у той час. Йому стелилася дорога в Україну і утретє, 1927 року. Але Стефаник не приїхав. І не лише тому, що польські власті не дали закордонного паспорта. До нього дійшла інформація про наближення тієї тяжкої, жахливої дійсності, що йменується беззаконням, сталінськими репресіями, більшовицьким червоним терором. Отримуючи від українського радянського уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В.Стефаник водночас не давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку, зрештою, відмовився від згаданої пенсії. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні репресії діячів української культури, серед них приятелів і знайомих Стефаника, старший голодомор 1933 року – все переконало письменника в тому, що більшовицько-сталінський тоталітарний режим ворожий народові, несе йому горе і страждання. Тому відомий вислів Стефаника 1927 року: “Стою на вуглі моєї хати і простягаю до Вас руки .” не можна переносити на всю тогочасну дійсність Радянської України. Ці слова стосувалися лише певної групи письменників і декларують, насамперед, духовну єдність В.Стефаника з чесними, відданими народові митцями у Великій Україні.

У 1926-1927 роках широко відзначалося 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Ім'я письменника стає широко знаним у світі. Його втори перекладаються багатьма мовами.

Одного разу, розповідають, Василь Стефаник з цікавістю і подивом запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:

- Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?

Хоткевич відповів:

- Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба – цілу книжку.