Сторінка
1

Улас Олесійович Самчук

Тема:Біографія Уласа Олексійовича Самчука.

Мета:Познайомити старшокласників з життєвим і творчим шляхом Уласа Самчука. Закріпити вивчене про поняття "літературна діаспора". По­глибити вивчене про набутки літератури українського зарубіжжя. За­цікавити одинадцятикласників творчістю Самчука-романіста, прищепи­ти любов до художньої літератури.

Хід уроку

І. Актуалізаціяікорекція опорних знань

Розкажіть про три хвилі українських емігрантів за кордон та зробіть короткий огляд літератури української діаспори.

Додаткове запитання: Якими українськими відповідниками переклада­ється грецьке слово "діаспора"?

Розкрийте трагедію селян-емігрантів першої хвилі через раніше вивчену вами новелу В.Стефаника "Камінний хрест".

Додаткове запитання: Чому перша хвиля української еміграції майже не залишила літературних слідів?

II. Виклад нового матеріалу

За епіграф можемо взяти мистецьке кредо Уласа Самчука: "Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю".

Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 року в селі Дермань (теперішня Рівненська область) на Волині. Сім'я батьків була багатодітною. Від першої дружини в Олексія Самчука народилося двоє дітей, від другої -п'ятеро, і уже немолодого селянина тривожило, що землі мало, розхапають діти її по кус­нику І самі будуть весь вік бідувати. А тому тяжко працював, економив, їздив у світи в пошуках хорошої землі і намагався прикупити ґрунту. Уже в 1907 році колишній бідняк володів п'ятьма десятинами, а в 1913, переїхавши з сім'єю в Тилявку, господарював на чотирнадцяти десятинах.

Мати Уласа, друга дружина Олексія Самчука, була дуже доброю жінкою. І хоча сама вона знала тільки три літери ("А - як кроківка, Ж - як жук, О - як калачик"), та прагнула, щоб всі її діти вчилися. Правда, тягнувся до науки тільки Упас, а всі інші "воліли зістатися дома і бути далі хліборобами". Серед близьких родичів най­здібнішим був ще двоюрідний Уласів брат Григорій, син дядька Ялисея, який закін­чив історико-філологічний факультет Варшавського університету, став доцентом Львівського, але у 1940 році потрапив у радянську в'язницю і пропав безвісти.

У повісті-есе "На білому коні" письменник, як і в романі-трилогії "Волинь", виведе їх усіх - своїх рідних, близьких, знайомих, - покаже силу нації через яскра­вість особистостей однієї генеалогічної гілки.

1917 року Улас закінчив народну школу в Тилявці і перейшов до двокласної "вищої" школи при семінарії в Дермані. Хлопчина мріяв про педагогічну освіту, але в 1920 році поляки, в чиїх руках була тоді Волинь, закрили всі вищепочаткові школи. Не втрачаючи надії, юнак витримав іспит до 5 класу гімназії в Крем'янці, яку йому теж не дали закінчити, оскільки заклад був приватний і учні, які тут вчилися, не звільнялися від військової служби. На службі в польському війську Самчук довго не пробув, дезертирував, нелегально перейшов кордон і опинився в Німеччині. Тут він вступив до Бреславського університету і вчився в ньому до переїзду в Чехо-Словаччину. В Празі здійснилася заповітна мрія: Самчук закін­чив Український вільний університет і здобув вищу освіту.

Перша публікація появилася, коли він був ще дев'ятнадцятилітнім: у 1926 році варшавський журнал "Наша бесіда" надрукував оповідання "На старих стежках". Пізніше молодий прозаїк посилав свої твори до Львова, де виходили журнали "Дзвін" та "Літературно-науковий вісник", до Берліна, де мав досить пристойний авторитет український альманах "Розбудова нації", до Чернівців, де видавали "Самостійну думку".

Особливо тісно співробітничав У.Самчук з "Літературно-науковим вісником". Якщо Євген Маланюк засипав це видання своїми поезіями і публіцистикою, то Улас був лідером серед авторів епічних творів і публікувався вельми часто.

Коли було проголошено Гуцульську республіку, Самчук опинився в епіцентрі подій. Бачив криваву розправу хортистів над свідомою українською молоддю, разом з Олегом Ольжичем потрапив до в'язниці. На основі пережитого було написано роман "Гори говорять".

Селянський син, Улас Самчук у своїй творчості найчастіше піднімав тему людини і землі, людини і роду, людини і рідного краю. Вірою у високий моральний потенціал села сповнений його роман "Кулак", а трилогія "Волинь" вражає глибоким знанням психіки хліборобів, пієтетом сім'ї, могутніми внутрішніми пластами енергії та високої моралі простих людей. О.Тарнавському, здається, вдалося дуже влучно розшифрувати суть назви роману: "За історичними гіпотезами, Волинь - це перша організація наших предків, це предвісник золотої доби Київської Русі. Якщо приймемо варязьку теорію початків Київської Русі, тоді Волинь - це слов'янські печатки нашої державності, а слідом за тим - початки нашого світовідчування і світогляду". А С. Пінчук справедливо високо оцінив рівень і місце цього твору серед європейських літературних вершин: " . Найвизначнішим творчим досягненням У.Самчука є роман-епопея "Волинь" - унікальний в українській літературі. Можна шукати аналогій хіба що в інших літературах: це твір типологічне споріднений із "Селянами" С. Реймонта, "Селянами" О.Бальзака, "Тихим Доном" М.Шолохова, "Новою землею" Якуба Коласа. Це гімн великому краєві України -Волині, його самобутнім людям, селянській праці, любові до землі, сімейним підвалинам народного життя". Твір побачив світ 1932 року, і українські еміграційні літературні діячі рекомендували його на здобуття Нобелівської премії, але не було відповідної кількості перекладів європейськими мовами, і через це роман не допустили до конкурсу.

У 1933 році Улас Самчук написав роман-спалах "Марія". Сильнішого твору про голодомор в Україні в 1932- 1933 роках нема й досі. Автор не був очевидцем страшних подій, але пам'ятав голод у двадцятих, коли з радянської території тікали нещасні люди і просили хоч шматочка хліба. Мав нагоду Самчук спілкуватися й з тими, кому пощастило вислизнути на волю в 1933-му. Письменник зіставляв різні, одна жахливіша від іншої, розповіді, осмислював події масштабно: голод нищив націю не тільки в Україні, а практично у всіх регіонах, де жили етнічні українці: на Кубані, Воронежчині, у Західному Ставропіллі. Таким чином, штучний голод планувався сталінською клікою як геноцид, як замах на українську націю. Жовтий князь зібрав страшні жнива: вчені й досі не можуть точно підрахувати, скільки людей тоді загинуло, і подають приблизні, але від того не менш вражаючі цифри - від 8 до 11 мільйонів!