Сторінка
2

Вороний Микола - життя та творчість

Перекладав твори Пушкіна, Некрасова, Тютчева, Данте, Шекспіра, Гейне, перекладав із староіндійської, перської, японської, переклав революційні пісні “Інтернаціонал” Є.Поб’є, “Марсельєзу” Руже де Ліля, “Варшав’янку” Свінціцького.

Формування світогляду.

1. Від матері перейняв палку любов до української культури, народних звичаїв, повір’я, казок, легенд, від неї вивчив “Катерину” Шевченка.

2. Патріотизм від дідуся.

3. Задушевна українська народна пісня, дума.

4. Творчість Шевченка, Некрасова, Чернишевського.

5. Суспільно-політичні і філософські статті Драгоманова.

6. Твори зарубіжної літератури (Гейне, Шекспіра).

7. Революцій події.

ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ

“Іванові Франкові”

В поезії здекларував власні погляди на поезію і завдання поета. Поет вважає, що справжнє мистецтво мусить єднатися з боротьбою за щастя людини, за її гармонійний розвиток, за духовне зростання. Поет закликає взяти зброю, закликає до бою всіх тих, хто “недужі, мляві, чи сплять байдужі”. Справжній поет, на думку Вороного не повинен стояти осторонь оточувальної дійсності. Його душа бажає “скинути пута”, “бажає широкого простору”, шукає відради, забуття. Тільки мова високої поезії, яка народжується за незалежними законами творчості, “Тягар життя скидають і душу раєм надихають” – тільки така поезія не лишає людину байдужою. Не кликав Вороний тікати від реального життя в світ містики, не проповідував безідейності у мистецтві. Не був прихильником чистого м-ва. Поет творить за законами краси. Бо хто поезію-царицю посміє кинуть у в’язницю?”

“За Україну!”

Після 1917 р. лютневої революції Вороний пише “За Україну!”. Сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального і національного визволення.

“Легенда”

В основу поезії покладений переказ про серце матері, яке син вирвав живцем для своєї коханої. А воно, любляче і всепрощаюче, пожаліло сина, коли той спіткнувся і впав. Автор оспівує найвище з усіх людських почуттів – материнську любов. Поет схиляється перед силою материнського почуття.

І серденько неньчине кров стекло,

І ніжно від жалю воно прорекло,

Ой леле! Воно прорекло!

Востаннє озвалось до сина в ту мить:

“Мій любий, ти впав . Чи тебе не болить?

Ой леле!” емоційно обрамлює кожну строфу, а звучить щоразу по-новому, виражаючи, то подив, то жаль, образу, обурення, злість, злобу, страх, трагізм, любов. Вірш покладено на музику Миколою Леонтовичем.

“Серце музики”

Протест проти національного і соціального гноблення звучить у багатьох поезіях М.Вороного, зокрема у вірші “Серце музики”, присвяченому пам’яті великого композитора М.Лисенка. Поет славить співця, який умер, але “вічно буде жити” в серцях народу, бо творив для рідного краю, в постійних умовах цькувань і переслідувань “серце любило до нестерпнучого болю”. І “тяжко боліло за Україну, за волю”. Він прийняв смерть за любий, рідний край, щоб “жити в пам’яті юрби, як Лифар, як кобзар!”.

“Євшан-зілля” (1899 р.)

Дух непокори, дух сподоби живе в серці тільки тої людини, яка усвідомила себе сином рідної землі, рідного краю і не приспаним рабом, а вільним орлом”. І це найсвятіше почуття “живить надію, певну віру в ідеали” Про це святе почуття людини і йде мова в одному найпатріотичніших творів – поемі “Євшан-зілля”.

В основу сюжеті покладено легенду і літопису про сина половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, оточивши “його почтом і розкошими догідно”. З часом юнак, кохаючись у розкошах, почав забувати рідний стер, а “край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати”. Переродилося, зчерствіло його серце, забув він і привольне життя. І рідного батька, і родину, і мову, і чари пісень вільного народу. Посланець від батька співає пісню його краю. Але ніщо не вражало юнацьке серце:

Там, де пустка замість серця,

Порятунку вже не буде!

Здавалось ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий гінець виймає з-за пазухи жменьку сухого зілля із степу Євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце юнакові: “Рідний степ – широкий, вільний” “раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!”

Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття – любов до рідного краю і жадана мить “воля воленька кохана!” Ніщо тепер не в силі зупинити юнака:

Краще в ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати,

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати! -

Вихопилися з його уст віщі слова, і він, “оминаючи сторожу крадькома простує в рідний стер, у край веселий”. Найдорожче для сина, найдорожче для людини – її рідна землі і воля в ріднім краю. Високим патріотичним акордом – зверненням до сучасної України, її синів – звучать останні рядки поеми:

Україно! Мамо люба!

Чи не те з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи не всі вони відцурались свого роду, своєї матері-Вітчизни, і бракує їм “тієї сили, духу, що зрива на ноги”, що веде до боротьби проти рабства? Немає тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає і кобзарів, що колись “співали-віщували заповіти благородні”, будили приспану гордість. Ось чому тепер “манівцями ми блукаємо без дороги!” І поет справедливо ставить запитання:

Де ж того євшану взяти,

Того зілля – привороту,

Що на певний шлях направить, -

Шлях у край свій повороту?!

Більшість віршів Вороного і є тим пошуком євшан-зілля, того привороту, тих ліків, які зможуть повернути синів до рідного лона. Глибоко патріотична поема викликала невдоволення лише у тих, хто зрадив інтереси свого народу, хто став виконавцем чужих ідей, рабом, чужинцем на рідній землі, перевертнем, манкуртом.

Використана література 1. Білецький О. Микола Вороний: критико-біографічний нарис // Микола Вороний. Поезії. — К., 1929. 2. Вервес Г. Поет повертається на батьківщину // Вороний М. Твори. — К-, 1989. 3. Ільєнко І. Боже! За віщо?: Судний день Миколи Вороного // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 4 кн. — К-, 2003. — Кн. 1. 4. Ільницький М. Від «Молодої музи» до «Празької школи». — Львів, 1996. 5. Колесник П. Микола Вороний: До 100-річчя з дня народження поета // Українська мова і література в школі. — 1978. — № 2. 6. Павличко С Дискурс модернізму в українській Літературі. — К-, 1997. 7. Сайченко Л., Кислий Ф. Микола Вороний // Нові імена в програмі з української літератури. — К., 1993.