Сторінка
2
Те вміння зачаровувати словом, мов магнітом, притягало до нього галицьку молодь, він завжди був душею товариства, навіть молодші викладачі Дрогобицької гімназії брали його на “відпочинкові прогулянки” за місто, до лісу, на річку, не звертаючи уваги на деяку “невихованість”, мужикуватість молодого Франка (невихованістю вважали в ньому недотримання офіційного вонтону, на що галицька інтелігенція дуже звертала увагу). К. Попович згадує, що він не любив “… стрічатись з якимись гостями … , перед якими, як він казав, “не хоче парадувати”, Франко, незважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні правила товариської пристойності, схоплював свій крислатий капелюх і … пішки стрибав до Львова … , зовсім не дбаючи, яке враження залишить така незвичайна поведінка…” Справді, він не завжди рахувався з тодішніми нормами поведінки, моралізаторством, особливо тоді, коли вважав їх витвором гнилого міщанства. Міг без попереднього повідомлення прийти в гості, міг відвідати одиноку сільську вчительку (Климентину Попович), про яку потім у селі могли бозна-що говорити, міг разом із дружиною ловити руками рибу, а потім через ціле містечко йти напівмокрим і босим (це шокувало навіть добрих знайомих). І попри все це був у центрі уваги майже всякого товариства, хоч не був поступливим, податливим. Якраз майже навпаки: часто був майже безкомпромісним, особливо коли йшлося про громадські справи, літературу, політику. Це було в нього змалку й залишилося на все життя. Конфліктів не уникав. Так, ще в гімназіяльній письмовій роботі заперечив слова А. Міцкевича про те, що “важче добре прожити день, ніж написати книгу”. Мав неприємності, був оскаржений перед директором за “профонування до Міцкевича”, багато років по тому напише статтю про Міцкевича “Поет зради”, за що буде виключений із польських часописів, де мав єдиний вагомий заробіток, хоч називав ці роки праці в “Кур’єрі Львівськім” “десятилітньою панщиною”.
Часом такі конфлікти приводили до розриву з людьми, з якими письменник мав тісні зв’язки впродовж десятиліть: різко розірвав із М. Драгомановим за його космополітизм і негативне ставлення до українського визвольного руху, через Драгоманова стався розрив і з М. Павликом; дійшло до різкої суперечки із В. Щуратом, який похвалив Франка за модерні поезії збірки “Зів’яле листя”, вживши європейську назву модерної лірики — декадентство, за те слово поет вибухнув знаменитим віршем-відповіддю “Декадент”; в останні роки життя “чорна кішка перебігла дорогу” між ним і Б. Лепким.
Та попри цю “колючість” його дуже любили, можливо, якраз вона і нестандартність притягала до нього молодь, якій завжди властиво заперечувати усталені істини. Особливо ж подобався він жіноцтву, якому набридли “крохмалені ковніри” галицьких вихованих панків. Скільки їх, емансипованих галичанок, закохувалось у того “рижуватого” невисокого мужчину. “Душу мою він полонив своєю поемою (“Мойсей”)”, — писав М. Коцюбинський.
“Викормлений мужицьким хлібом”, Франко був надзвичайно працьовитий: п’ятдесятитомне видання творів аж ніяк не охоплює всієї його спадщини. І він сам, і мемуаристи згадують, що читав і писав до першої чи другої години ночі, рано вставав, знову “запрягаючись” до праці. Хоча полем основної його праці була література, не менше політика, а основним заробітком — журналістська та видавнича діяльність. Після відвідин Франка в Криворівні Леся Українка довго плакала: письменник тоді не творив, як сподівалася Леся Українка, а “правив коректуру” до газети. Не могла ж вона знати, що творитиме він тоді, коли “ніч темна людей всіх потомлених скрила”. Для праці на літературній ниві потрібна була книжка, хоча для Франка книжка була не просто потребою, — вона була одним із захоплень, якому не зраджував аж до смерті. Ще під час навчання у Дрогобицькій гімназії зібрав чималу бібліотеку, а в зрілому віці мав чи не найкращу власну бібліотеку у Львові.
Він умів зачаровувати словом, але і слово зачаровувало його: переглядав бібліотеки всіх своїх знайомих, розшукував стародруки у старих церковних книгозбірнях. Пригадують такий, майже анекдотичний, випадок із його життя: в день одруження, уже перед самим виходом до церкви, виявилося — немає молодого! Його знайшли — в бібліотеці, у позиченому фраці, зі шлюбним букетом на лівім боці він переписував якусь цитату із цікавої книжки.
Був людиною свого часу, випереджаючи його на століття, був європейцем і галичанином, був учителем народу. І, найперше, — був людиною.
2. Початок громадської діяльності Франка
через співпрацю у журналі "Друг"
"Революційно-демократична українська періодика постала не звичайним шляхом організації видань з революційною програмою, а шляхом переродження та ідейного самозаперечення рядового студентського журналу "Друг", " - пише у передмові до своєї монографії "Українська революційно-демократична журналістика" (Київ, 1959) О. І. Дей.
Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар"). В такий журнал приходить у 1874 році Іван Франко, дебютувавши під псевдонімом "Джеджалик" з сонетом "Народнії пісні", наступного року давши на конкурс на повість з життя Русі свою першу повість "Петрії і Довбущуки", написану живою народною мовою, а також друкуючи в журналі свої поезії, що яскраво виділялися на сторінках "Друга". Втім, це був далеко не той Франко, що постає у подальшій своїй творчості. "Патріотизму я тоді ще не знав, " - зазначає він у своїй автобіографії. Та Франко був безсилий на цьому етапі змінити концепцію "Друга", його другосортність та неперебірливість, відірваність від потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакції М. Драгоманов. Редакція "Друга" вступає у палку полеміку з Драгомановим, піддаючи критиці його твір "Видумки "Киевлянина" та польських газет про малоросійський патріотизм".
Дискусія щодо мовної орієнтації, яка розпочалася в "Друзі" 1875 року, вимагала одночасного розв'язання ідейно-естетичних питань про завдання інтелігенції, науки, літератури, журналістики, що назріли в суспільстві. Питання інтелігенції було підняте вперше у "Друзі" у жовтневому номері 1875 року у статті Михайла Павлика "Академическое общество". "У нас інтелігенція, - пише він, - не приносить желаємого хісна нашій народності. Бо кождий учиться лишь для себе, а станувши на своєм становищі, уживає щастя з набутих наук, а забуває, що всі прості люде мають таку саму душу і так само бажают для себе пільги в своїй нужді матеріальній і моральній, котра якби тот тяжкий камінь придавила їх до землі". Далі Павлик формулює призначення інтелігенції: бути серцем народу, що посилало б йому просвіту й народну свідомість, вивчати мову і життя народу, бути його слугою. Щоб виховати таку інтелігенцію, Павлик пропонує створити відповідне студентське товариство, метою якого буде "ввести інтелігенцію в саму середину народа, значит, аби кожна інтелігентна одиниця уважала себе за средство для двигнення народу, а не народ за средство для достиження своїх егоїстичних цілей. Ціль такого общества має бути: тісно зв'язати інтелігенцію з народом, а не відрубати єї від народа".
Завантажити реферат