Сторінка
1

Життя і творчість Остапа Вересая

Глибокий слід в історії культури не тільки прилуцького краю, а й усієї України залишили кобзарі, бандуристи, лірники. Невмируща слава випала на долю сліпого Гомера з Прилуччини — кобзаря Остапа Вересая.

Унікальним витвором народної творчості, своєрідним символічним кодом національної історії і культури є думи — героїчний епос українського народу. Відображаючи історичні реалії ХУ-ХУІІ ст.: страждання українських полонених у татаро-турецькій неволі, перемоги козаків-лицарів у кривавих битвах з ворогами, думи не лише демонструють народне бачення історичних подій, але й втілюють ідеали, які впродовж століть підтримували ідею національної незалежності.

Чи не найяскравішою особистістю серед українських кобзарів був сліпий рапсод з Прилуччини Остап Вересай. Слава прийшла до народного співця ще за життя (його думи захоплювали слухачів, унікальність виконавської манери вражала дослідників, художники писали його портрети) й не потьмарилася донині.

Народився Остап Микитович Вересай на початку XIX століття в селі Калюжниці колишнього Прилуцького повіту Полтавської губернії у родині сліпого скрипаля-кріпака. Майстерно виконувані Микитою Григоровичем на скрипці народні мелодії з дитинства запали в душу Остапові. Музика мала для нього особливий сенс, бо на четвертому році життя хлопчик втратив зір. Обдарований доброю музичною пам'яттю, він без зайвих зусиль повторював "що почув разів зо два", вчився грати на кобзі. А коли до хати Микити Вересая заходили кобзарі, Остапко забував про все, всотував вікову народну мудрість, мріяв сам кобзарювати. Мабуть, для незрячого талановитого підлітка це був єдиний вірний вибір. Потрапити до кобзарського цеху можна було лише одним шляхом: стати учнем цеху, відбути науку у старих майстрів цієї справи, отримати дозвіл на кобзарювання, пройшовши певні обряди.

Досягнувши п'ятнадцятирічного віку, Остап, маючи великий хист і бажання навчатися музиці, розпочав науку. Кобзарському мистецтву зазвичай вчилися 3 роки і 3 місяці, віддаючи заробіток майстру. Першим наставником Вересая був Семен Кошовий з с. Голінки. Згодом разом із двома товаришами-учнями Остап вчився у трьох майстрів, аж поки відбулася його посвята "на майстра". Отримавши після обряду "визвілки" з рук майстра кобзу та кілька грошей "на щастя", кобзар Лабза (як почали називати Вересая) пішов у народ.

Високо цінуючи талант та людські якості ("що то за люди були, які то добрі") колег по кобзарському цеху Данила Верби, Федора Хруща, Антона Ладжи, Івана Стрічки, Вересай усвідомлював свою винятковість. Він володів могутніми мистецькими засобами впливу на слухача й намагався нести в народ лише високі етичні норми, дарувати позитивні емоції, знаходити ті слова, яких від нього чекали. У репертуарі кобзаря були думи: "Як три брати з Азова втікали", "Невольники на каторзі", "Буря на Чорному морі", "Бідна вдова і три сини", "Отчим", "Хведір безродний, бездольний", "Сокіл і соколя", "Сестра і брат", "Івась Коновченко, Вдовиченко"; сатиричні та гумористичні пісні: "Щиголь", "Дворянка", "Кисіль", "Хома і Ярема", "Бугай" та інші, а також багато же-бранок, побутових і танцювальних пісень. Кобзар Лабза відчував найтонші струни душі слухачів, умів співом схвилювати й розрадити, спонукати до дій і викликати високі почуття. Майстерність Остапа Вересая прислужилася йому і в особистому житті. Відомо, що струни кобзи зачарували співачку й танцюристку Пріську Сенчук, котра довго не погоджувалася стати дружиною сліпого співця. Подружжя проживало переважно у селі Сокиринці Прилуцького повіту (нині Срібнянського району Чернігівської області). Однак довелося побувати кобзареві і в Києві та Петербурзі, де співав для не зовсім звичної йому аудиторії.

Відкрив для дослідників геніального кобзаря друг Тараса Шевченка, російський художник Л.М.Жемчужников. Своєрідність виконавської манери Остапа Вересая привернула увагу Лева Жемчужникова, коли 1856 р. доля привела його до українського села Сокиринці. В альбомі малюнків Жемчужникова збереглися майстерно виконані портрети Вересая. Про нього художник згадував у листах як про великого приятеля, що "вмів розгадати стан душі і відповідно до того співав в акорд настрою". Популярність Остапа Вересая в колах інтелігенції пов'язана саме з цим знайомством. Відтоді увага фольклористів, етнографів, композиторів, художників до постаті "останнього кобзаря України" не згасала. Слід зазначити, що так називали Вересая як носія усної думової традиції у зв'язку з побутуванням у фольклористиці думки про "вимирання" творів українського героїчного епосу, початком їх письмової фіксації, оберненого впливу на формування кобзарського репертуару.

У вересні 1873 р. творчості Остапа Вересая щойно створений ПівденноЗахідний відділ Російського географічного товариства присвятив позачергове прилюдне засідання, для участі в якому кобзаря спеціально запросили до Києва. Розгорнуту характеристику музичних особливостей дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм, дав у своєму виступі М.В.Лисенко. Видатний український композитор вважав кобзаря одним із відживаючих виразників внутрішнього естетичного життя народу, високо оцінюючи його майстерність, силу експресії, самобутність музичної форми, "яка щодо оригінальності не має суперників". Виступ талановитого кобзаря став справжньою подією. Вже рік по тому, 1874 р., Остап Вересай виступав у концертах на Археологічному з'їзді в Києві, співав разом із хором під керівництвом М.В.Лисенка в будинку М.П.Старицького, а в лютому-березні 1875 р. у Петербурзі: на засіданні етнографічного відділу Російського географічного товариства, Слов'янського благодійного комітету, в Музеї етнографії та старожитностей, в Соляному містечку, в клубі художників на сніданку, влаштованому на пошану пам'яті Тараса Шевченка, в Зимовому палаці. Подорож до північної столиці організував для кобзаря відомий російський учений В.О.Козлов, до організації програми виступів долучився М.В.Лисенко. Успіх сліпого рапсода був вражаючим. Сила експресії, пристрасть і глибоке задушевне почуття мало сильний вплив на слухачів. Особливо запам'ятався петербурзькій публіці концерт у приміщенні "Благородного собрания", перед яким постав "сліпий малоросійський бандурист Вересай, старик 68 років, середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, тільки борода здавалася посивілою, . колишній кріпак, одягнутий у малоросійський каптан, підперезаний червоним поясом. Бандура на вірьовочці через спину .". В переповненій залі понад 700 осіб слухали спів кобзаря Лабзи, вступне слово до якого про значення українських народних дум виголосив професор Петербурзького університету О.Ф.Міллер. "Співець при співанні дум ніби священнодіє . Вересай, видно, чудовий виконавець", — повідомляла преса. На запрошення професора О.Ф.Міллера, котрий читав великим князям лекції з народної словесності, як жива ілюстрація Остап Вересай потрапив до царського палацу. За виконання українських історичних дум і пісень із рук князів кобзар отримав табакерку з дарчим написом. По дорозі додому після тріумфальних концертів Остап потрапив у Прилуках до в'язниці за виконання соціальне загостреної пісні "Нема в світі правди". Такі арешти були не новиною для кобзаря, та цього разу співця врятувала табакерка, яку відтоді він називав жартівливо своїм "пачпортом".