Сторінка
2
Гамалія не історична особа, але в 17-18 ст. серед козацької старшини було кілька Гамалій. Згадуються вони й у “Истории руссов”. Це узагальнений образ козацького ватажка.
Ватажок Гамалія у поемі зображений у тісних зв’язках з козацтвом. Запорожці пливуть у Туреччину і “попереду Гамалія байдаком керує”.
У Скутарі – передмісті Стамбула – він у самому пеклі бою.
Гамалія по Скутарі – по Пеклу гуляє, Сам хурдигу розбиває, Кайдани ламає.
Під час повернення на Україну пливе останнім:
. пливе Позад завзятий Гамалія: Орел орлят мов стереже .
Гамалія здобуває славу “На весь світ великий, на всю Україну”. Запорожці в поемі вималювані яскравіше, ніж у поемі “Іван Підкова”. Тут дано зримі картини бою, показано їх відвагу.
Чернець – гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. Під його проводом козаки здійснили ряд успішних походів на татарські й турецькі міста-фортеці, які були водночас і невільницькими ринками. Насправді Сагайдачний ченцем не був, він помер 1622 р., від рани, яку дістав у бою під Хотином (1621 р.) Шевченко, як і деякі історики, вважав, що Сагайдачний помер у монастирі.
. Візантія “боїться, щоб чернець Не засвітив Галату знову” (передмістя Стамбула, яке спалив Сагайдачний в одному з боїв”
Широко використана в поемі персоніфікація. Лиман передав Дніпрові журбу-мову, Дніпро зареготався, Босфор схаменувся.
Звертається Т.Г.Шевченко і до другого свого визначного попередника – Г.Квітки-Основ’яненка (1839). Ця поезія теж ввійшла до першого “Кобзаря” 1840 р.
Г.Основ’яненка поет називає “отаманом”, “батьком”, “орлом сизокрилим”. Поезія-послання починається романтичною картиною природи. Тут же згадка про минуле України, яке протиставляється сучасному. Коли на Україні “кров ляха, татарина морем червоніла”, тепер же його країна
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить .
У цій поезії Т.Г.Шевченко, оспівуючи минуле, прагне розв’язати важливі проблеми сучасності, з’ясувати
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Минуле повинно давати відповідь на проблеми сучасності. Саме тому поет і закликає Квітку-Основ’яненка співати про славне минуле України, про боротьбу проти поневолювачів. Митець висловлює віру і впевненість, що їй належить велике майбутнє:
Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине . От де, люде, наша слава, Слава України!
Т.Г.Шевченко відтворює героїчне минуле нашого народу стилістичними засобами мови: і фонетичними, і лексичними, і морфологічними, і синтаксичними. Адже, за словами П.Воронька, клітиною мислі та артерією сили духу є саме слово. Влучно сказане, образно складене швидше переконує.
У творчості раннього періоду Т.Г.Шевченко оспівав героїчне минуле українського народу. Увагу поета привернули ті моменти минулого, у яких виявилась боротьба народу проти загарбників та пригноблювачів за свою волю й незалежність. Мотив визвольної боротьби є основним у поезіях “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “До Основ’яненка”.
У ліричному творчі “Тарасова ніч” відтворено моменти визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти.
Ліричні твори “Іван Підкова” й “Гамалія” змальовують героїчні морські походи запорізького козацтва проти турецьких загарбників. Ці твори є, як зазначив І.Я.Франко, “немов дзвінким погуком козацького геройства та відваги й енергії”.
У поезії-посланні “До Основ’яненка” поет, оспівуючи героїчне минуле нашого народу, звертаючись до великого митця слова, прагне з’ясувати багато проблем, те, що його найбільше хвилює: “чия правда, чия кривда і чиї ми діти” .
Образи своїх героїв автор замальовує в піднесеному героїчному плані, гіперболічними рисами. твори мають виразно романтичний характер, використано в них ряд народних пісень, в дусі народних дум зображено козаків, що перебувають в турецькій тюрмі.
3. Мовні особливості текстів ранніх поезій Т.Г.Шевченка
Звернемося до текстів ранніх поезій Тараса Шевченка і почнемо з його “Причинної”.
Ще треті півні не співали .
Пограємось, погуляймо // Та пісеньку заспіваймо .
Поки півні не співають .
Тут бачимо звукописне вживання двох спільнокореневих слів: півень – співати. Корінь цих слів прийшов у праслов’янську мову з доіндоєвропейського субстрату. Він дуже близький до доіндоєвропейського кореня грецького слова paian “пеан” (релігійний гімн на честь Аполлона).
Чи винна голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив? [ .]
Щаслива голубка: високо літає .
Місяченьку! Наш голубоньку!
Корінь слова голуб має одну паралель за межами млов’янських мов – латинське словоcolumbus “голуб”, але ці два слова не можуть вважатися індоєвропейськими через неможливість пов’язати їх між собою в межах індоєвропейських звукових законів (неіндоєвропейське субстратне чергування на початку слів). Обидва слова, треба думати, походять із мови чи мов носіїв тих давньоземлеробських культур, де культ голуба (передусім у зв’язку з культом богині-матері) був дуже поширений. Очевидно, з трипільських часів походить не тільки назва голуба в слов’янських мовах, а й культ голуба в слов’янському фольклорі.
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напува .
Швидше, коню, швидше, коню, // Поспішай додому! [ .]
Кинув коня та до неї .
Кінь замордований стоїть .
Давня загадка походження слов’янської назви коня розв’язується, на нашу думку, лише через зіставлення цього слова з латинським (похідним із етруської мови) іменем кінного бога Consus, а далі з суголосною назвою коня в дагестанських (північносхіднокавказьких) мовах. Щодо індоєвропейських мов це субстратне слово.
Засиніли понад Дніпром // Високі могили .
Насипали край дороги // Дві могили в житі.
Праслов’янське за походженням слово могила має паралелі в автохтонній балканській лексиці румунської та албанської мов і далі в доіндоєвропейському субстраті грецької мови (megaron). Цю паралель треба розглядати в світлі порівняння поховальної традиції давніх культур України, північнобалканських земель і Східного Середземномор’я.
Отже, вже в першому творі Тараса Шевченка активно використовується й відіграє помітну знакову роль доіндоєвропейська архаїчна лексика, пов’язана з мовою трипільської культури.
Поезія “На вічну пам’ять Котляревському”, поряд із уже розглянутими трипільськими словами (співати, могила), дає досліднику ще одне важливе для визначеної теми слово.
Тільки стратить голос, добру не навчить.
В українській мові є два близьких за звучанням і значенням слова – голос (праслов’янського походження) і галас (східнослов’янське, частково запозичене в західнослов’янські мови), які, очевидно, не варто розділяти в етимологічному відношенні. В осетинській мові, яка є безпосереднім нащадком скіфської (з її індоєвропейськими та неіндоєвропейськими компонентами), маємо паралель galas. Інші індоєвропейські паралелі можуть бути й результатом пізнішого сходження звуконаслідувальних у своїй основі форм. З іншого боку, в грецькій мові маємо субстратне слово glossa (інша діалектна формаglassa), яке явно близьке до названих слов’янських і осетинської форм. Не виключено, що й тут ми маємо справу зі спільним трипільсько-балкансько-крітським субстратом.
Завантажити реферат