Сторінка
3
Спостереження І. Франка за формуванням і розвитком літературних мов заслуговують на пильну увагу. Він висловлює цілком слушну думку про те, що на початку становлення певної літературної мови вирішальну роль відіграє її взаємодія з іншою літературною мовою, чужою або більш-менш спорідненою, яка стає наче зразком, живим народним мовленням. В історії української літературної мови, на думку І. Франка, таким зразком, еталоном була церковнослов'янська мова, проте характер кожного історичного етапу визначався ступенем літературного засвоєння народної мови.
І. Франко відзначає необхідні умови розвитку кожної літературної мови: розширення соціальної бази, що унеможливлює перетворення літературної мови на своєрідний жаргон; засвоєння, з одного боку, мовних досягнень культури, з другого—діалектних елементів; розуміння письменниками і перекладачами духу живої народної мови, яка не терпить мертвих, схоластичних правил граматики. Так, в умовах Галичини першої трстини XVIII ст. література, що спиралася па церковну традицію, мала стати, зазначає І. Франко, кастовою; “Русалка Дністрова” з лінгвістичного погляду саме тому й “була свого часу явищем наскрізь революційним”, що запроваджувала в літературний ужиток народну мову і фонетичний принцип правопису.
Кожна літературна мова розвивається, якщо вбирає елементи культури, нові терміни та вислови, відповідні до прогресу цивілізації, не перетворюючись у жаргон певної верстви чи групи людей, і якщо “має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін та діалектів народного говору”. І. Франко вважає зразковим переклад Пересопницького євангелія, “ .з яким зрівнявся один Морачевський, зрікшися всякої язикової манірності та глибоко вникнувши в дух української народної мови”.
І. Франко досліджує процес демократизації і націоналізації староукраїнської літературної мови, особливо інтенсивний в другій половині XVI—першій половині XVII ст., і називає причини, що викликали його: поширення ідей Реформації, гуманізму; потреба зробити літературну мову зрозумілою народові в умовах боротьби проти експансії католицизму.
Згаданому процесові сприяло те, що в XVI ст. українська народна мова виступала вже як цілком сформована, придатна до літературного вжитку, її говори характеризувалися значною інтеграцією, зумовленою специфікою історичного життя народу (війнами, переселенням і змішуванням людності та ін.) [37, 208]. За даними, що містяться в багатьох працях І. Франка, можна реконструювати картину інтенсивного закріплення живого народного мовлення в літературі другої половини XVI — першої половини XVII ст. Так, дослідник відзначає численні переклади канонічних текстів “простою мовою” [28, 12—1З]. Він простежує розвиток жанрів і стилів на основі мови, зрозумілої народові, зокрема полемічного, легендарно-повістевого, віршового, пісенного, драматичного та ін., аналізує стилістичні, лексичні і деякі граматичні особливості мови видатних авторів того часу —І. Вишенського, 3. Копистенського, Г. Смотрицького, М. Смотрицького, К. Ставровецького. Маючи на увазі другу половину XVI — першу половину XVII ст., І. Франко пише, що це була “ .пора, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література” і коли “писали мовою, по-тодішньому, близькою до живої мови шляхти і заможного міщанства, мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі — України”.
І. Франко наголошує на такому факті великої ваги, як жива українська народна вимова при читанні книжно-традиційних текстів, навіть канонічних. Ця вимова була одним із найважливіших чинників, які спонукали до вироблення і усталення фонетичного принципу українського правопису. Згаданий принцип уже був закладений у перекладах Кирила і Мефодія, виразно простежується в давньоруських текстах, а в староукраїнських пам'ятках звичайним явищем стало плутання літер и—ъ, и—ы, ъ—о тощо.
За І. Франком, українські полемісти та проповідники в усних тлумаченнях зверталися до живого народного мовлення, потребу чого розумів навіть І. Вишенський, який вбачав своє основне завдання в зміцненні авторитету церковнослов'янської мови. До речі, І. Вишенський, його літературна і мовна творчість були постійним об'єктом дослідницької уваги І. Франка. Відзначалася поетичність, образність його мови, стилістична вправність, зокрема використання риторичних вигуків, запитань, апостроф, наявність багатих засобів гумору та іронії, лексичне багатство, творення численних неологізмів, зверталась увага на значну кількість південно-західних (галицьких) діалектизмів.
І. Франко один з перших помічає початки літературного закріплення в пам'ятках XVII—XVIII ст. деяких живих народних говорів, зокрема лемківського. Так, лемківський говір виразно виявив себе в канонічних пам'ятках, піснях, легендах, повістях тощо.
Дослідник звертає увагу на деякі інші закономірності, пов'язані з процесом становлення української національної літературної мови. Так, він вказує на елементи макаронічності книжної мови, підкреслює популярність і важливе значення жанру українських інтермедій XVII—XVIII ст. та їх мови, зв'язок із ними сатирично-гумористичних віршів [28, 288; 29, 305—306], аргументовано доводить, що шкільна драма цього періоду спричинилася до популяризації колядок і деяких кантів.
Методологічно важливі висновки І. Франка про неперервний зв'язок старої і нової української літературної мови, зокрема про засвоєння традицій інтермедій, сатирично-гумористичних віршів та інших творів XVIII ст. І. Котляревським, П. Гулаком-Артемовським і їх продовжувачами. На думку І. Франка, східноукраїнські письменники мали вирішальний вплив на культурне і літературно-мовне відродження Галицької Русі, позначене появою “Русалки Дністрової”.
Завантажити реферат