Сторінка
5
У новелі в гумористичній формі письменник розробляє одну з найпопулярніших тем американської літератури — зіткнення природної людини і цивілізованої в зоні фронтиру. Рейдлер — типова людина фронтиру, родич Шкіряної Панчохи Купера або Джіма Смайлі Марка Твена. Автор захоплюється його силою характеру, щирістю почуттів, чулістю — одне слово тими якостями, які знищила цивілізація в Мак Гайрі.
У третій групі новел О’Генрі розповідає про Південь США — свою батьківщину, зображає південні типи (таких новел 28). Письменник залучає до своїх творів численних персонажів з усіх верств американського суспільства і в такий спосіб перетворює свій доробок на своєрідну гумористичну енциклопедію американської дійсності початку XX ст.
Особливий тип персонажів О’Генрі — злодії, бурлаки, пройдисвіти,які зображаються письменником у романтичному дусі. Це найбільш вільні мешканці США — джентльмени, позбавлені будь-яких турбот про власність. Вони чимось нагадують благородного розбійника Робіна Гуда або пікаро — героїв шахрайських романів XVII-XVIII ст. Саме такими змальовує О’Генрі «благородних злодіїв» Джеффа Пітерса і його супутника Енді Таккера, чиї пригоди описуються у збірці «Любий пройдисвіт». Звичайно, ці персонажі не мають нічого спільного а реальними злочинцями, яких О’Генрі бачив чимало. Це знову ідеалізація, знову казка, весела, іронічна, подеколи сумна, але завжди добра й світла.
«Останній листок» — одна з найкращих і найвідоміших новел нью-йоркського циклу. Це зворушлива історія самовідданої дружби і самопожертви. Центральні персонаж і твору — дві бідні дівчини-художішці Сью і Джонсі, які приїхали до Нью-Йорка з провінції. У листопаді одна з них, Джонсі, тяжко захворіла на пневмонію. Годинами вона дивилась у вікно, на плющ, який плівся по стіні будинку у дворі, лічила листки, що опадали з плюща: Джонсі здавалося, що коли останній лист опаде, вона помре. Усі зусилля Сью збити Джонсі з цієї небезпечної думки зазнавали поразки. І ось на плющі залишився останній листок. Життя дівчини врятував старий художник на ім'я Берман, бідний невдаха, який жив на першому поверсі, під студією Сью і Джонсі. Він під льодяним дощем уночі намалював на стіні листок плюща замість того, який зірвав вітер. Образ листка, що не підкоряється холодним вітрам, збудив у Джонсі волю до життя, і вона одужала. А старий Еерман захворів на пневмонію і помер.
Це сумна і майже трагічна історія, сповнена глибокого переживання за долю героїв. Дійові особи новели — тилові персонажі О’Генрі, прості пересічні американці. Вони мешкають у районі «дахів XVIII століття, голландських мансард і дешевої квартирної плати». Всього манна в них «декілька олов'яних кухлів і одна-дві жаровні». Приблизно на такому самому рівні існує старий Берман. Проте жалюгідні життєві умови героїв — лише тло, на якому найповніше рог світає краса їхніх душ.
Найбільш психологічно складним образом в новелі є старий Берман. Автор іронізує з його кумедної зовнішності («Борода Мойсея Мікеланджело . спускалась у нього з голови сатира . на тіло гнома»), з його І постійних розмов про шедевр, який він коли-небудь залишить світові. До того ж, Берман «п'є запоєм», у нього з характер сварливого старого, який знущається з «будь-якої сентиментальності». Але саме він виявляється спроможним на великий акт самопожертви — ціною власного життя підтримує дух Джонсі і рятує її від смерті. Цей старий невдаха і пияк постає взірцем тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на допомогу і іншим. Образ Бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас такий самий біль, ніби з життя пішла близька для нас людина. «Останнній листок» — одна з найкращих новел в усій світовій літературі, яка розкриває тему відданої любові людини до людини.
Новела «Останній листок» — взірець майстерної композиції, вона вирізняється динамічним сюжетом. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка (до речі, це його улюблений прийом побудови сюжету). По суті, новела є прикладом «подвійної розв'язки», тобто тут наявні дві сюжетні лінії: хвороба Джонсі і, шедевр Бермана. Формально основною сюжетною лінією є хвороба Джонсі, але тільки формально. Насправді головною подією в творі є самовідданість Бермана. Обидві лінії дістають остаточну несподівану розв'язку тільки в наприкінці новели, коли Сью розкриває правду подрузі. Завдяки такому прийому О’Генрі тримає читача в напрузі до самого кінця новели. Але цей прийом виконує ще одну функцію — за його допомогою старий Берман в одну мить морально виростає в наших очах і перетворюється на символ самопожертви.
«Жертви любові» — ще одна історія про зламану кар'єру і перемогу людяності. У героїв цієї новели є чимало спільного зі старим Берманом, Сью і Джонсі з «Останнього листка». І річ не стільки в тім, що персонажі обох творів О’Генрі є бідними митцями-невдахами, їх об'єднує щось інше і більше — спільне переконання, що справжнім витвором мистецтва є не картини або майстерно виконані музичні п'єси, а вміння самовіддано кохати.
«Коли любиш мистецтво, — розпочинає оповідь автор, — ніякі жертви не здаються важкими». Ця теза не викликає заперечень і є доволі поширеною істиною, але саме її й намагається спростувати твір О’Генрі за допомогою викладеної в ньому типової життєвої історії. Джо Лерребі, чия мрія — стати художником, і Ділія Керузерс, яка бажає «завершити свою музичну освіту», приїжджають з провінції до Нью-Йорка, зустрівшись там, закохуються одне в одного, одружуються і через матеріальну скруту змушені відмовитися від своїх митецьких амбіцій і заробляти собі на хліб важкою працею. Скільки разів ця ситуація повторювалася і скільки разів вона ще повторюватиметься.
Початок митецької кар'єри у Нью-Йорку — важке випробування для Джо і Ділії, а вони надто непідготовлені до життя, їм бракує цілеспрямованості, характеру, хисту, аби взяти гору, їхні амбіції безпідставні, а здобутки мізерні. У шість років, іронічно зауважує автор, Джо «намалював картину, на якій зобразив міську водокачку та відомого городянина, що поспішав повз неї. Цей результат творчих зусиль був вставлений у раму і вивішений у вітрині аптеки, поряд з качаном кукурудзи, зерна якого складали непарне число». Щодо Ділії, то вона «багатообіцяюче справлялася з шістьма октавами фортепіанної клавіатури». Мабуть, такі «успіхи» і можуть вразити когось на рівнинах Середнього Сходу, «де ростуть вікові дуби», або у селі на Півдні «серед соснового лісу», u але тільки не в Нью-Йорку, в цій культурній столиці США, До того ж, вибір вчителів не залишив Джо і Ділії жодної надії: і великий Меджістер, «майстер ефектних контрастів», і «порушник спокою фортепіанних клавіш гер Розеншток» тільки й знали, що брали шалені гроші, але нічому не навчали. Чим закінчуються подібні історії, надто добре відомо: гроші швидко закінчуються, і починається важка смуга злигоднів.
Завантажити реферат