Сторінка
3

“Знедолені” В.Гюго

У розділах присвячених повстанню, фігура Жана Вальжана з його ідеями милосердя, природно відсувається на задній план героїчними образами Анжольраса і Гавроша і тим пафосом революції, що їх надихає. Але коли в трагічний момент загибелі барикади Жан Вальжан, зваливши собі на плечі важко пораненого Маріуса, спускається в підземну клоаку Парижа і, рухаючи в напівтемряві, серед потоку нечистот, десятки разів ризикуючи життям, усе-таки рятує юнака від неминучої смерті – увагу читачів знову переключається на цю людину, що втілює собою незвичайна моральна велич.

Недарма цей розділ називається «Бруд, переможений силою душі». Гюго говорить про нього, що «з його струменіли потоки бруду, але душа була повна нез'ясованим світлом». Те, що Жан Вальжан рятує Маріуса, робить йому ще більше честі. Адже він розуміє, що саме ця людина – головна перешкода його щастя з Козеттою. В останній період свого життя Жан Вальжан сам прирікає себе на самітність, уступивши улюблену Козетту Маріусу і добровільно усуваючись з її життя, щоб не перешкодити її щастю, хоча це самоусунення його убиває. Це самий останній і самий складний крок у його житті, що був винагороджених захопленими молодими людьми, але, на жаль, занадто пізно. Однак можна сказати, що Жан Вальжан вмирає щасливим, так, як умирають праведники, що усвідомлюють, що цілком виконали свій земний борг.

В поглядах Жана Вальжана, представника народу, Гюго намагався розкрити свою точку зору на справді шляхетне, гуманну поведінку людини, незалежно від того, чи підприємець така людина чи працівник.

Так поряд з героїзмом боротьби і революції Гюго у своєму романі оспівує і героїзм моральної величі. Саме таке головне кредо його роману. Моральну еволюцію в романі переживає і Маріус. На його прикладі Гюго показує нам еволюцію свідомості молодої людини епохи Реставрації, пережиту колись їм самим. Це складний і багатогранний характер, що грає важливу роль у концепції «Знедолених». Описуючи драматичний розрив Маріуса з його дідом – старим консерватором Жільнорманом і «відкриття» батька – полковника Понмерси, що віддав життя служінню «наполеонівському мечу», Гюго 60-х років, що давно вже переборов бонапартистські ілюзії своєї юності, критично зауважує, що, «захоплюючись генієм», Маріус заодно «захоплювався і грубою силою». Маріус, закоханий у Козетту, Маріус, інтимний щоденник якого є типовим зразком романтичного ліризму дуже близький романтичним героям із драм Гюго 30-х років. Однак цього романтичного героя автор ставить тут у реальну обстановку і змушує прилучитися до передових політичних рухів його часу. Він приводить його в «Суспільство друзів абетки» і робить одним з героїчних захисників червневої барикади.

Слідом за Анжольрасом Маріус від ідеалізації Імперії приходить до захисту республіканської барикади. В образі Маріуса з його поступовим ідейним змужнінням під впливом конкретної життєвої обстановки особливо наочні уроки реалізму, що автор «Знедолених» увібрав у свою творчість у другій половині століття.

Маріус – також один з непослідовних образів, створених Гюго. Він, активний захисник барикади, начебто зовсім забуває про ідейні шукання своєї юності і про героїку барикад, як тільки повертається у своє респектабельне буржуазне сімейство, за що А.І.Герцен назвав Маріуса «типовим представником покоління, що мерзіє». Не на його користь говорить і його щиросердечна нечуйність, він охоче вірить у те, що Жан Вальжан – швидкий каторжник, і треба триматися від нього подалі. Лише завдяки випадковості він довідається правду і захоплюється щиросердечною величчю цієї людини. « Усе, що є на світі мужнього, доброчесного, героїчного, святого, – усі в ньому!» – с захватом викликує Мариус. Антиподами Жана Вальжана, Фантини й інших позитивних героїв роману виступає сімейство Тенардье. Споконвічно знаходячись у положенні кращому, чим у Жана Вальжана, тобто маючи можливість жити чесною працею, Тенардье опускається від власника трактиру до злиденного бандита і тягне за собою і дружину і дочок. Тільки одна Епонина змогла піднятися над ними під впливом любові до Мариусу. Також і маленький Гаврош, зовсім не схожий на своїх батьків, швидше за все тому, що вони його і не виховували. Він, мабуть, єдиний з Тенардье, хто може бути віднесений до позитивних героїв, не вважаючи його братів, але вони ще занадто маленькі, хоча в них теж починається розвиток убік кращого, під впливом Гавроша. Роман «Знедолені» практично миттєво придбав величезну славу по усьому світі. Його переводили на безліч мов, усі передові люди зачитувалися ім. Його головні герої, при всім їхній майстерному, детальному-реалістичному відтворенні, сприймалися все-таки не стільки як люди, але як символи: каторжник Жан Вальжан утілював щиросердечну шляхетність простого народу, нещаслива Фантина – жертовність материнства, єпископ Мириель – нескінченне милосердя, революціонер Анжольрас – героїзм і бунтарський порив у скиненні царства несправедливості. Саме тому Флобер і Бодлер в один голос сказали про роман: « Людських істот там ні». У цьому висловленні була частка істини; у «Знедолених» повествуется про виняткові людські натури, одні з яких вище звичайних людей по доброті і шляхетності, інші – нижче по жорстокості і підлості, як, наприклад, мародер- трактирник Тенардье. Мабуть саме в цьому перебільшенні, у цій надмірності і позначався романтизм Гюго. Однак його перебільшення виправдані, тому що його герої наділені шляхетними справжніми почуттями. Гюго неудавано захоплювався Мириелем, він неудавано любив Жана Вальжана. Він жахався, але цілком щиро поважав Жавера. Щирість автора, масштабність образів – чудове сполучення для романтичного мистецтва. У «Знедолених» досить життєвої правди, щоб додати роману необхідна правдоподібність. Роман буяв не тільки елементами реального життя, але й історичний матеріал грав у ньому важливу роль. Зрозуміло, задача відродження моральних ідеалів не була прерогативою одних тільки письменників-романтиків. Зовсім не випадково один із французьких дослідників, Андре ле Бретон, помітив, що роман Гюго наближається до високоодухотворенному росіянина роману, особливо до творчості Л.Н. Толстого. Ця близькість, що складається в наполегливих пошуках моральних зразків, властивих і Гюго й автору «Війни і світу», підтверджується відкликанням самого Толстого, що вважав «Знедолені» кращим романом усієї французької літератури XIX століття.

Література:

1. Євніна Е.М. Віктор Гюго. – Москва: Наука, 1976. –215с.