Сторінка
3

Історія села Балинці Снятинського району Івано-Франківської області

Активним було також товариство (кружок) “Рідна школа”, яке перевело в селі плебісцит за те, щоб викладовою мовою у місцевій школі була українська мова. Товариство щороку переводило збірки на потреби рідного шкільництва – з нагоди Різдва коляду, з нагоди Великодня писанку, а крім того, осінні збірки. Люди охоче жертвували на цю ціль. Головою місцевого товариства “Рідна школа” був увесь час Василь Семотюк. Було в селі і протиалкогольне товариство “Відродження”, яке шляхом голосування позбулося корчми з села. Т-во влаштувало виклади про шкідливість алкоголю і тютюну, які дали добрі насліди, бо яких 90% чоловіків, головне молодь, не курили. Головою товариства був Михайло Деделюк.

Жіноцтво було організоване в “Союзі українок”, який давав концерти на пошану Л.Українки і влаштував конкурси куховарства та інше.

Славою села було товариство молоді “Каменярі” засноване 1930 р. За короткий час свого існування – польська влада заборонила його в 1936 році – товариство розгорнуло широку діяльність. Створило духову оркестру, яка складалась з 24 музикантів і виступила не тільки в Балинцях, але й в сусідніх селах. Оркестру вишколив колективний капельмейстер в австрійському війську професор Баран з Коломиї. При т-ві, до якого належала вся молодь села, було кілька секцій і футбольна, будування веж і вправ на поруччях (реку) і секція шахістів, якої головою був студент Михайло Максимчук. Його за совєтської влади арештували енкаведисти у Львові під час однієї облави і замордували в 1941 році. Товариство не тільки влаштовувало фізкультурні свята в Балинцях, але також виявляло своє вміння в сусідніх селах і виступала на повітових святах “Каменярів” у Коломиї і Косові. На повітовому святі в Коломиї товариство одержало бюст Івана Франка в нагороду за вправи, які були визнані, як найкращі. У 1932 році делегація товариства у складі голови Михайла Деделюка і восьми членів, хлопців і дівчат, брала участь у відкритті пам’ятника Іванові Франкові у Львові.

В селі були два шкільні будинки , звані “Нова школа” і “Стара школа”. За австрійських часів школа була чотири класова з шестирічним навчанням і трирічним трирічним доповняльним курсом. За польських часів школа була семи класова, за совєтської влади – десятирічна. В 1938 році мешканці Балинець відпровадили на вічний відпочинок двох своїх добродіїв – о. митрата Войнаровського і директора Барнича. О.Войнаровський , як згадано на початку цієї статті , жив у Балинцях від 1892 до 1907року, коли був парохом трьох сіл – Баленець, Бучачок і Трофанівки. Пізніше, протягом чотирьох років він був послом до Віденського парламенту. Отець Войнаровський полюбив село Балинці, утримував зв’язки з селом до самої смерті і в тестаманті записав кілька тисяч доларів на церкву в Балинцях . Коли жив у Балинцях збудував на місцевому цвинтарі родинну гробницю, до якої перевіз тлінні останки своєї дружини і мами, і де він також хотів бути похований. Але тимчасово його поховали у Львові, де він помер. Мешканці Балинець взяли масову участь у похоронах, щоб виявити вдячність за ту працю, яку отець митрат вклав у національне і культурне піднесення села, принесли на могилу урну балинецької землі і поклали вінок від громади. А вернувшись додому, створили комітет, оолений учителем Іваном Драгоманом, який мав завдання перевезти тіло покійного зі Львові до родинної гробниці в Балинцях. Заплямовано це зробити в 1940 році, але війна й окупація Західної України совєтськими наїзниками перешкодили.

З такою ж вдячністю провели мешканці Балинець на місце вічного спочинку свого улюбленого директора школи Барнича, коли він помер в Коломиї, проживши понад 80 років. Він також любив села Балинці , якому віддав багато років свого життя, і коли відійшов на емеритуру і переїхав до Коломиї, то втримував далі зв’язки з Балинцями. Поки міг, він кілька разів на рік приїздив до села і завжди говорив: “ Я жалую за Балинцями, за моїми учнями, з якими я прожив так довго”. Вдячні за його працю для села мешканці Балинець взяли масову участь у похоронах, разом із своїм хором та оркестрою.

Обидві світові війни завдали селу великих утрат. На фронтах першої світової війни загинуло понад 50 вояків австрійської армії з Балинець, а кільканадцять вернулось додому інвалідами.

На кінець список добровольців з Балинець, що служили в Українських Січових Стрільцях: Ілько Грицюк(впав на Маківці), Михайло Грицюк, Андрій Грицюк, Олекса Гнатчук, Василь Гуцул, Петро Деделюк, Дмитро Деделюк, Михайло Карала, Дмитро Корбутяк, Олекса Корбутяк, Матвій Корбутяк, Іван Максимчук, Степан Микитюк, Петро Лящук, Михайло Пернеровський, Олекса Семотюк, брати Соколяти, Михайло Сиротюк, Михайло Стефанський (впав на Маківці), Василь Ферлей, Михайло Ферлей, Дмитро Формосяк (впав на Маківці).

В боротьбу за українську державність в роки 1918-20 впало 20 юнаків з Балинець, у складі УССів си Галицької армії. Кожного року в день 1-го листопада громадяни села вшановують пам’ять героїв, що віддали життя за волю свого народу. В церкві збудовано символічну могилу з березовим хрестом, а парох села о. Миндюк, при великій участі свідомих громадян, правив Богослужіння й Панахиду за упавших.

Під час першої совєтської окупації Галичини від вересня 1939 до червня 1941 енкаведисти замордували 18 юнаків, переважно малолітніх. З них 15 замордували у Станіславі, одного у Львові і трьох на Сибірі. Їх імена подані нижче.

За німецької окупації були розстріляні гестапо суддя Василь Трицюк, на Україні, студент Дмитро Семотюк, с. Івана в містечку Красне, селяни Михайло Манійчук, Петро Павлюк і Дмитро Драган в Коломиї. В німецьких конц. таборах загинули Іван Демчик (с. Семена) та Іван Сенюк з малолітнім сином.

В роки 1940-41 загинули з рук енкаведистів: брати Михайло, Василь і Дмитро Грицюки,(першого вбили при спробі арештувати, його братів на Сибірі, куди вони були вивезені з батьками); в Сибірі був розстріляний також Василь Ферлей, вивезений туди з батьками; у Станіславові були помордовані перед утечею сов. влади :Павло Трицюк, Іван Трицюк, Василь Ферлей, Іван Олексик, с. Юрія, Іван Дубчак, Василь Романюк, Василь Симовочик , Михайло Корбутяк, Ілько Герасимчук. В тюрмі у Львові був замордований студент Михайло Максимчук.

Після повернення большевицького наїзника, місцева міліція замордувала Михайла Пернеровського, батьки якого померли в Сибірі , і Василя Демчика, батько якого Іван загинув у німецькому концтаборі, а мама й дід на Сибірі. Багато хлопців були засуджені на 10-15 років ув’язнення в концтаборах, багато родин вивезені були на Сбір. Одні там повмирали, іншим заборонено вертатись до рідного села.