Сторінка
2

Моє село – Серафинці

У сільських олійницях Козаченка, Бучовського, Крижанівського, Безмутька видобували олію з соняшнику, яка поряд зі свинячим смаль­цем була основним продуктом забезпечення людей жирами.

В олійницях, як і в млинах, завжди було завізно, лише в Петрів­ку, коли більшість селян жила надголодь, вони частково простою­вали.

До старих промислів села належала й поташня, збудована ще на­прикінці XVII століття й тривалий час давала непогані прибутки. Коли ж дерева, що росли поблизу неї, були вирубані, а довозити ліс здалеку стало невигідно, підприємство занепало й у середині XIX століття пе­рестало працювати.

Велике значення для села мали кузні: Гуцулякова, Бачинського, Скібінського, Маркевича, Хотинського, Дзідикевича. Тут кували все сільськогосподарське знаряддя від сапи до плуга, коні, вози, замки, ро­били цвяхи, огорожі та ще багато іншого. Був навіть випадок, коли в кузні Гуцуляка виробляли фальшиві польські монети номіналом по два злоті.

Наприкінці XIX століття на полях Городенського повіту з'явили­ся проектанти-землеміри, щоб підготувати проект залізничної колії Де-лятин - Коломия - Стефанівка через серафинецькі поля. З Городенки планувалося провести залізницю полями й урочищами Жолоби і Зас­тавки. Мала вона пролягти у ста метрах від хат Шлемкевича, Івана Боюка і Миколи Городецького, а далі полями понад Ставищем і По­тічками аж до межі з Буковиною. Однак поміщик із Ясенова Криштафович добився перепланування залізниці, а станція Ясенів-Пільний ста­на в майбутньому базою для його фільварку. За планами, що збереглися в архівах Львова, за станцією Ясенів-Пільний 1896 року на цент­ральній (цісарській) дорозі в напрямку Заліщиків, приблизно за два кіло­метри від Серафинців передбачалося спорудити станцію Бабин - Серафинці. Але й цієї ідеї не вдалося втілити в життя.

Тим часом будувалася залізниця неподалік від села, і люди з Серафинців там тяжко працювали, але й заробляли удвічі більше від сезонних поденщиків.

Основним заняттям жителів Серафинців було сільське господарство. Близько 50 господарів села, які мали до 5 гектарів землі, вирощували зернові й овочеві культури. Жито в основному йшло на хліб, кукурудза - на фураж для худоби та птиці. Вирощували також квасолю, біб, соняшник.

На початку 30-х років XX століття почав працювати цукровий завод у Городенці й селяни стали вирощувати цукрові буряки. В середньому засівали 0,3 гектара на госпо­дарство. Бідніші ґазди, які здебільшо­го мали 2-3 гектари ґрунту й одного коня і спрягалися з іншими господа­рями, вирощували культури, що йшли на прогодування родини, а щоб одягтись і взутися, шукали заро­бітків: у літній сезон працювали на полях поміщиків і заможних селян. У жнива працювали за восьмий або десятий сніп, а восени - на збиранні картоплі - за 7-му-10-ту міру.

Агротехніка обробітку була невисока. Поля угноювали раз на 5-6років, мінеральних добрив застосовували мало. Врожайність теж була

низька і становила в середньому з гектара:

пшениця - до 25 центнерів;

жито - до 20 центнерів;

ячмінь - до 20 центнерів;

кукурудза - до 50 центнерів;

картопля - понад 100 центнерів.

Правда, деякі господарства збирали врожаї навіть удвічі вищі від наведених.

Основною тягловою силою були коні, яких у селі налічувалося близько трьохсот голів. До Першої світової війни використовували і волів.

З архівних джерел відомо, що 1809 року в селі було 106 коней і 100 волів. Господарства, що мали до 5 гектарів землі, утримували по 1-2 молочні корови, годували 1-2 поросят, по 5-10 овець і, звичайно, домашню птицю (курей, качок, гусей). Малоземельні господарства мали по одній корові, кілька кіз. Пасовищ у селі не було, тож худобу доводилося годувати вдома.

У Серафинцях постійно були зайві робочі руки. Ці люди працю­вали або на будівництві в бригаді Миколи Бачинського, або на поден­них роботах у поміщиків Зайдмана і Криштофовича. Коли в 30-х роках запрацював Городенківський цукровий завод, то з села на сезон цукро­варіння наймалося до сотні людей, частина з яких залишалася тут для виконання ремонтних робіт.

Близько двох десятків осіб працювали на залізниці. Це була важ­ка, але добре оплачувана праця як за Австрії, так і за Польщі.

Більше сотні людей емігрували за океан, одні там І залишились, інші їздили туди по декілька разів.

Так жили Серафинці до Другої світової війни.

СЕЛО В 40-х - 80-х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ

Першого вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. На­пад фашистської Німеччини, а відтак комуністичної Росії на Польщу закінчився для поляків розгромом й окупацією, і то в дуже скорім часі. Вже на десятий день від початку війни, рештки польського війська на чолі з Ридз-Сміґлим, спаливши полкові прапори на толоці, покинули село, а через тиждень на Семаківській дорозі вже гуркотіли радянські танки.

Відібрані підрозділи Київського військового округу їхали на ма­шинах з піснями «Розпрягайте, хлопці, коні» та «Ой хмелю, мій хме­лю». А за кілька годин нові окупанти «повели боротьбу» з приватною власністю, розграбувавши крамниці Городенки.

Далі пішли галасливі віча та збори, на яких оратори-агітатори ви­хваляли радянські порядки й критикували капіталізм. У Серафинцях на стадіоні поблизу цвинтаря спорудили трибуну і провели перший мітинг, який утвердив радянську владу в селі. Головою її став Юрій Жугаєвич. Створили також комітет бідноти й земельну комісію, що розподілила поля поміщика Зейдмана між бідняками. На кожного при­пало по 0,5 гектара.