Сторінка
2

Реформи Ликурга

Ефори головували на засіданнях ради старійшин, особливо у тих випадках, коли герусія виконувала роль верховного суду. Во­ни могли притягнути до суду геронтів, царів, накласти на них штраф, до їхніх повноважень входив розгляд скарг і позовів з майнових спорів громадян. Ефори захопили владу в Спарті не відразу, спочатку як контрольний орган вони повинні були спо­стерігати за діями царів, обмежувати їхній вплив на державні справи і лише з часом відтіснили на другий план царів і раду ста­рійшин.

Наявність у Спарті не одного, а двох царів було результатом об'єднання верхівки ахійської та дорійської знаті. Царський титул передавався у спадок по чоловічій лінії. Царі мали великі маєтки. Вони брали участь у спільних трапезах спартанців. Раз у дев'ять років вони проходили релігійні випробування.

У мирний час царі виконували функції жерців. Вони розгляда­ли судові справи з питань шлюбно-сімейного права, спадщини, всиновлення. Під час військових походів, коли царі оголошувалися командуючими, їхня влада була абсолютною. Однак і тут ефори спостерігали за їхніми діями, керували поділом військової пожи­ви. За прорахункн в командуванні чи інші упущення ефори могли притягнути царя до судової відповідальності. Щомісяця царі да­вали клятву ефорам і геронтам дотримуватися законів і звичаїв країни. Спарта була закритою державою. Купцям заборонялося за­возити до неї свої товари. Приїзд посла супроводжувався складни­ми попередніми узгодженнями.

За формою організації влади, суспільним ладом Спарта посі­дає особливе місце серед давньогрецьких полісів. Низький рівень техніки, вкрай відстала економіка, обтяжена пережитками родо­вого ладу, постійний страх перед можливим повстанням ілотів обумовили створення системи закладів та інститутів, покликаних зберегти, зміцнити корпус повноправних спартанців. Знамените «спартанське виховання» являло собою могутній засіб обробки гро­мадської думки, що позначилося на всьому життєвому устрої спар-тиатів, вплинуло на їхню культуру і психологію. Воно доповнюва­лося свідомим ізоляціонізмом і насаджуваною ксенофобією.

За зовнішніми ознаками Спарта — монархія, оскільки на чолі держави стояли два царі. Та позаяк влада фактично належала ефорам і раді старійшин, то Спартанська держава була різнови­дом античної олігархії.

Закостеніла, архаїчна влада Спарти, її відсталий політичний лад мали своїм наслідком економічний і культурний занепад. В іс­торії Спарти не було знаменитих учених, скульпторів, письменни­ків. Прославилися лише полководці.

Кожна нова військова перемога Спарти ослаблювала її, при­множувала кількість вдів і сиріт. Знаменитий історик Фукідід (460—400 рр. до н. е.), який відвідав Спарту в останній чверті V ст. до н. е., виніс сумне враження. На фоні розкоші й величі афінського зодчества віку Перікла Спарта здалася невиразним провінційним селищем.

РЕФОРМИ ЛІКУРГА

Джерела повідомляють, що Лікург вивчав закони крітських царів у частині державного устрою. За легендою, переконавши на­род, царів і геронтів прийняти його закони, він зморив себе го­лодом.

Реформи, які за традицією приписують Лікургу, відносяться до першої половини VII ст. до н. е. За короткий час Лікург врятував народ від заколотів і безладдя. Насправді, за чотири століття до Пелопоннеської війни у Спарті не було політичних потрясінь. Дріб­ні інтриги між царськими сім'ями не беруться до уваги.

Іноземців у Спарті вражав громадський спокій і безпека, беззаперечне підкорення молодших старшим, небагатослівність і за­конослухняність спартанців, потайність і засекреченість у держав­них справах. Вони дивувалися завзятій прихильності спартанців до військових занять і атлетичних вправ, їхній байдужості до наук і мистецтва. Правителі прагнули повністю ізолювати державу, своїх співгромадян від спілкування з іншими полісами і народами. Торговельні стосунки з іншими країнами були заборонені ще в VI ст. до н. е. Під загрозою смерті спартанцям заборонялося з особистих потреб виїжджати за межі своєї держави. Виїзд за кор­дон дозволявся лише воєначальникам, послам і проксенам.

Є така думка, що приписувані Лікургу античною традицією реформи насправді є тривалий процес перебудови суспільної си­стеми дорійців. Саме ж «Лікургове законодавство»,— продукт ко­лективної творчості кількох або навіть багатьох реформаторів. Основною метою здійснюваних перетворень було згуртувати ко­лектив громадян в критичній обстановці після другої Мессенської війни.

Реформи Лікурга—це комплекс перетворень соціально-еконо­мічного і правового характеру, в результаті яких ненависна де­мосу знать формально зникла, ніби розчинилася в масі спартан­ських громадян. Усі спартанці, які призивалися в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). В Лаконіці і Мессенії їх налічувалося близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним, потомственним володінням, а оскільки земля була власністю дер­жави, то його не можна було продати, подарувати, оформити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджувалась «община рівних». Ді­лянки обробляли ілоти, обов'язком яких було утримувати спартан­ця та його сім'ю.

Становище ілотів можна розглядати як специфічний різновид античного рабства. Особливість правового становища ілота в то­му, що він не був відокремлений від засобів виробництва, само­стійно вів господарство, користувався своєю худобою та ін­вентарем, половина зібраного ним урожаю залишалася в його розпорядженні. Однак спартанці мали над ілотами абсолютну владу.

Багато вчених відносять їх до категорії рабів. Спартанці не втру­чалися в господарські справи своїх ілотів, але останні відповіда­ли життям за несвоєчасну сплату натурального оброку чи податі. Ілотів не можна було відпускати на свободу, продавати за межі держави. Вони вважалися общинно-державною власністю. Це еко­номічно і юридичне зміцнювало «общину рівних», завершувало трансформацію поліса з общини в рабовласницьку державу зі свої­ми специфічними особливостями. Життєвий уклад демоса, його традиції, звичаї стали законом.

Ділянки землі отримали й періеки—ремісники, крамарі. Та­ких наділів налічувалося близько ЗО тис. Періеки були вільними, але не мали політичних прав. Вони сплачували податки, податі, а під час війни залучалися для служби в допоміжних частинах.

Повноправні спартанці вважалися рівними між собою, їхній образ життя від народження до смерті жорстко регламентувався. Немовля після народження оглядала спеціальна комісія. Якщо воно мало явні фізичні вади, було інвалідом, то підлягало негай­ному умертвлінню.

Із 7 років хлопчики виховувалися в гімнасіях, під наглядом наставників-педагогів. Вони утримувалися в суворих умовах, аби з них виросли витривалі воїни, які вміють беззастережно підкоря­тися. Діти спали на невкритому сухому очеретнику, ходили босі, купалися в холодних струмках. Вночі юнаки влаштовували засід­ки на дорогах і «полювали» на ілотів. Так їх привчали до войов­ничості й жорстокості. Дівчата ж регулярно займалися гімнастич­ними вправами, щоб стати здоровими матерями.