Сторінка
5

Україна у зовнішньополітичних доктринах США

Президент США наголошував на тому, що «американці . не допомогатимуть тим, хто заохочує самовбивчий націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті». Очевидно, що це було спрямовано проти президента Грузії Звіада Гамсахурдії, «але Буш також знав, що такі етнічні почуття є і в України, і його попередження було призначене й для слухачів у Києві» 26. Це свідчило про нерозуміння політики українського руху щодо національних меншин.

Та вже через місяць після путчу у Москві ставлення до унезалежнення республік змінюється. В адміністрації суперечки виникали з приводу питання, як отримати більший вплив у нових державах: шляхом швидкого визнання (Р.Чейні) чи визнанням як нагородою за виконання певних вимог (Дж.Бейкер). За швидке визнання виступав і конґрес. Резолюція Сенату від 20 листопада закликала президента визнати незалежність України, якщо в ході референдуму 1 грудня буде підтверджено Акт про незалежність, що його ухвалив український парламент. Великою мірою це пояснювалося не тільки усвідомленням нових геополітичних реалій, а й наближенням виборів 1992 р.

Під час зустрічі з представниками української діаспори в Білому домі 28 листопада Буш зазначив, що США визнають незалежність України після референдуму 1 грудня. Визнання незалежності України Горбачовим не розглядалося як необхідна умова для цього кроку. Це було зрушенням у політиці Вашинґтона.

Однак, коли Горбачов зателефонував Бушу й заявив, що він «розчарований» «передчасним» кроком США, «Бейкер у розмові з помічниками припустив, що скарги Горбачова на американську позицію щодо незалежності України мають певну підставу і що цей крок був поганим прецедентом для політики США . Скаукрофт погоджувався: «Я гадаю, що ми створили враження прихильнішої політики, ніж ми насправді мали на увазі». Він попередив президента, що, змінюючи позицію так різко, «ми можемо зробити стосунки між Києвом і Москвою більш упередженими» 27.

Але ці зміни були збалансовані врахуванням нової ролі Б.Єльцина: США обіцяли не визнавати незалежність України, доки цього не зробить Росія. Вашинґтон дав зрозуміти Україні, що визнання її незалежності, переконливо підтвердженої референдумом 1 грудня, їй ще треба «заслужити».

Про утворення Співдружності незалежних держав 8–9 грудня 1991 р. лідери трьох слов’янських республік спочатку поінформували Буша, й лише згодом — Горбачова, викликавши його обурення. Від цього часу американська адміністрація вже не бажала підтримувати Горбачова. Вона висловила підтримку створенню СНД. У листопаді 1991 р. група впливових фахівців із питань ядерної безпеки підкреслювала, що в «інтересах Сполучених Штатів віддавати перевагу якомога меншій дезінтеґрації . США практично не мають важелів впливу на процес дезінтеґрації. Але вони можуть створити стимули для союзу, а не для незалежності» 28.

12 грудня Дж. Бейкер розташував американські пріоритети, пов’язані з визнанням нових держав, у такому порядку: 1) воєнна й особливо ядерна безпека; 2) демократія; 3) ринково зорієнтована економіка.

Отримавши позитивну відповідь від українського керівництва щодо цих принципів і міжнародних зобов’язань України (як одної з держав-спадкоємиць СРСР) щодо договору про скорочення звичайних озброєнь у Європі й договору про нерозповсюдження ядерної зброї, США, після відставки Горбачова 25 грудня, визнали Україну, як і Росію та інші держави, що приєднались до Співдружності.

§5. Прорив у двосторонніх відносинах

Перші роки української незалежності були позначені складнощами розвитку двосторонніх відносин. Вашинґтон робив ставку на взаємини з Росією щодо більшості проблем успадкованих від СРСР. У стосунках з Україною США опікувалися передовсім питаннями ядерної безпеки, збереження балансу сил в Європі і практичні дії Києва у цьому напрямку певний час викликали запитання на Заході взагалі та у Вашинґтоні зокрема. Переламним в українсько-американських відносинах став 1994 рік, врешті, проголошений у США «українським». Підписання тристоронньої угоди про без’ядерний статус України стало поштовхом до поліпшення американсько-українських взаємин. Але головними, більш глибинними і довготерміновими чинниками американської уваги та прихильності до України стали: розуміння того, що із завершенням «холодної війни» ситуація в Європі за деякими параметрами ускладнилась, а Україна як держава, розташована у центрі континенту, має важливе значення; поступове наростання великодержавницьких тенденцій у політичному житті Росії; сприйняття слушності ідеї З.Бжезінського про те, що з поверненням України до складу Росії остання механічно стає «імперією»; усвідомлення взаємозв’язку стабільного розвитку України із безпекою у Східно-Центральній Європі, інтерес до якої у США є традиційним.

У той же час зберігаються вагомі чинники, які гальмують реалізацію потенціалу двосторонніх відносин. Передовсім йдеться про суспільно-політичну невизначеність в Україні, триваюче протиборство «у верхах», характер якого породжує непевність в українській перспективі. Зазначимо й далеко незавершений та непослідовний поступ України до демократичної правової держави, слабкість демократичних сил. Дається взнаки й негнучкість та незручність окремих засад української зовнішньої політики з погляду розбудови систем безпеки і одночасно підвищені сподівання на отримання економічної допомоги.

Так само спрацьовує тенденція скорочення Вашинґтоном бюджетних витрат на міжнародну допомогу та слабка зацікавленість американського приватного бізнесу у співпраці з Україною як наслідок названих проблем, а також недостатніх законодавчих ґарантій діяльності зарубіжних інвесторів.

Таким чином, головні проблеми подальшого розвитку українсько-американських взаємин сьогодні концентруються всередині України. Разом з тим, реальність така, що американська політика в Європі неминуче розвиватиметься з урахуванням подій в Україні і навколо неї.