Сторінка
4

Україна у зовнішньополітичних доктринах США

Завершальний висновок полягає у тому, що, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполучені Штати здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашинґтон керувався неможливістю мирного розпаду «радянської імперії»; по-четверте, у своїй радянській політиці більшість американських вищих керівників після 1917 р. брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації як наслідку можливого розпаду СРСР.

§4. Дезінтеґрація СРСР і Україна: виклик для США

Обережність, інерційність була притаманні офіційному Вашинґтонові в період «перебудови»: він дбав насамперед про належні стосунки з Москвою щодо проблем глобальної безпеки.

Одне з пояснень «москвоцентричного» підходу у Вашинґтоні полягало, очевидно, й у тому, що в перших документах народних рухів у СРСР (у тому числі не тільки Народного Руху України, а й радикальнішої антикомуністичної Української Гельсiнгської Спілки) містилися вимоги нового союзного договору (яким тоді опирався Горбачов) і, відповідно, фактичного утворення конфедерації, соціалістична фразеологія, посилання на «справжню ленінську національну політику». Тому на Заході багато фахівців із національних проблем думали не стільки про трансформацію «радянської партії-держави», скільки про «болгаризацію» республік, тобто більшу республіканську автономію в межах радянської системи 21. Захід також мусив випробувати серйозність намірів Горбачова щодо реформування СРСР «згори». Збігнєв Бжезінський зазначав, що «справжня конфедерація чи співдружність була б найкращим варіантом для всіх зацікавлених сторін: для росіян, для більшості неросіян і, звичайно, для «зовнішнього світу»: у цьому випадку Захід «мусить реально допомогти цьому експериментові» 22.

Але найважливішою причиною для обережної офіційної позиції щодо народних рухів у СРСР було небажання Вашинґтона порушити діалог з Горбачовим із широкого кола питань безпеки. Американська дипломатія вже обрала новий, «революційний» підхід: вийти «поза межі стримування» СРСР (як це проголосив президент Джордж Буш 12 травня 1989 р.), випробувати радянське «нове мислення» і, якщо буде доведена надійність нового радянського курсу, допомогти головному супротивникові в його бажанні трансформуватися. Сполучені Штати були також стурбовані можливою експансією ісламського фундаменталізму в Центральній Азії. На початку 90-х рр. новим арґументом на користь стабільних стосунків із Горбачовим стала проблема виплати величезного радянського боргу 23.

Практичні наслідки вищезазначених проблем для американської зовнішньої політики почали відчуватися 1990 р. Після республіканських виборів у березні народні рухи дедалі більше схилялися до ідеї незалежності (незалежність України була де-факто проголошена метою Руху в жовтні 1990 р.). Але американські урядовці й багато провідних радянологів усе ще розглядали Україну й Білорусь як головних прихильників спроб Кремля зберегти СРСР. Це створило серйозний розрив у підходах українського національного руху та офіційного Вашинґтона. До 1990 р. не було суперечностей між американською риторикою на підтримку самовизначення націй і програмними документами народних рухів. Тепер розбіжності стали наочними.

Офіційна лінія Сполучених Штатів полягала в розширенні контактів із республіками. У той же час, відповідаючи на питання про перспективи визнання їхньої незалежності, радник Держдепартаменту Роберт Зеллік зазначав: «Ми не підтримуємо «розпаду» СРСР, і я не можу розмірковувати над критеріями умов, за яких США могли б «визнати» незалежність спільнот, що можуть виникнути . Інша ситуація, зрозуміло, щодо прибалтів, чиє прагнення до незалежності ми підтримуємо» 24.

Американський конґрес, очевидно, був краще, ніж адміністрація, підготовлений до розуміння прагнень республіканських народних рухів. По-перше, для багатьох конґресменів підтримка етнічних громад була традиційно важливою. По-друге, багато членів конґресу в 70–80 рр. брали участь у захисті прав людини в Україні. Ця кампанія з’єднала ліберальних демократів і жорстких антикомуністів-республіканців. Вони відносно добре знали ситуацію в Україні, знали про багатьох колишніх політв’язнів, котрі тепер стали лідерами кількох національно-демократичних організацій. Вони не мали щодо цих людей стереотипів, що їх накидала пропаґанда з Кремля.

Відтак конґрес ухвалив цілу низку документів, присвячених Україні, серед них: лист Сенату від 15 листопада 1989 р. до президента Буша, аби той вимагав від Горбачова леґалізації заборонених українських церков; резолюція двох палат про тиждень пам’яті жертв голоду 1932–1933 рр. Велике значення мали також візити лідерів націонал-демократів до США. Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаґанди, що зображувала цю організацію як націоналістичну та небезпечну.

Під час зустрічі з Бушем у липні 1991 р. Горбачов кілька разів згадував про війну в Юґославії: він намагався переконати президента США напередодні його візиту до Києва, що відокремлення України може призвести до війни 25. Буша непокоїло, що «здобутки Горбачова можуть бути загублені в усіх цих розмовах про незалежність». У результаті, він особисто зробив декілька вставок до проекту своєї відомої київської промови, які, за його ж висловом, мали зробити її «чутливішою до проблем Горбачова».

На думку Бешлоса й Телбота, в Києві американського президента зустріли зовсім інакше, ніж у Москві, «де чимала частина населення розглядала його як ще одного високого іноземного гостя, який прибув віддати належне найбільш непопулярній людині в Радянському Союзі». Але це не змінило, а можливо, навіть посилило його намір підтримати Горбачова. Виступаючи у Верховній Раді України, Буш порівнював федералізм у США й Радянському Союзі: «Ми, будучи самі федерацією, хочемо добрих відносин, кращих відносин із республіками». Він висловив сподівання, що «республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш активною добровільною взаємодією — політичною, соціальною, культурною і економічною — замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції».