Сторінка
3

Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ століття

Найефективнiшим протективним засобом має бути державно-полiтичне перевлаштування Схiдної Європи на зразок Захiдної таким чином, щоби пiдвалинами її iснування стала система самостiйних нацiональних держав, «широкий клин незалежностi вiд Адрiатичного та Чорного морiв до Балтiйського» 26 складений з Польщi, Чехословаччини, Угорщини, Юґославiї, Румунiї, Болгарiї та Грецiї. Догляд у цiй зонi, а також за усiма процесами навколо Осередньої землi має бути покладений на Лiґу Нацiй. Х.Макiндер наполягав, що в Схiднiй Європi має бути створена саме тричленна система держав: Нiмеччина — слов’янськi плюс пiвденно-європейськi держави — Росiя, а не двочленна, як, скажiмо, пропонував Ф.Науманн та його прихильники згiдно з планом «Середньої Європи»: Нiмеччина плюс слов’яни плюс пiвденноєвропейцi — versus Росiя: зiткнення Нiмеччини та Росiї в цьому разi було б неминучим.

Попри те, що в книзi «Демократичнi iдеали .» Макiндер не вiдокремлював Україну в самостiйну державу — на вмiщенiй мапi її назва помiчена тими ж лiтерами, що й назви перелiченої сiмки, проте без окреслення лiнiї кордонiв 27 (вiн добре розумiвся на реалiях i знав справжнє число ворогiв самостiйної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сiллю рани 28 — створення незалежної України передбачалося його рекомендацiями урядовi. Вiдвiдавши за дорученням мiнiстра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросiйськ з повноваженнями Британського Верховного комiсара, вiн мав зустрiчi з провiдними полiтиками та вiйськовиками, зокрема з Денiкiним, якого намагався переконати (замарно) у визнаннi de-faсto новопосталих держав та схилити до спiвпрацi з поляками супроти бiльшовикiв. У рапортi урядовi та доповiдi на засiданнi кабiнету мiнiстрiв Макiндер пропонував створити «альянс прикордонних (себто тих, що отримали незалежнiсть по розпадi Росiйської iмперiї. — Авт.) держав включно з Україною» 29 та лiґи цих держав з країнами Схiдної Європи 30, а також доводив доцiльнiсть створення широкої схiдноєвропейської антиросiйської та антибiльшовицької коалiцiї. План Макiндера був вiдхилений урядом, не дiстав вiн також особистої пiдтримки воєнного мiнiстра В.Черчілля. Сучасний дослiдник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорi полiтики, стурбованi радше очiкуванням найближчих виборiв, були просто нездатнi адекватно оцiнити вартiсть пропозицiї, що спиралась на футурологiчний аналiз з 25‑рiчним випередженням 31. Вiн вважає також, що саме ця позицiя Анґлiї була однiєю з причин, що призвели до руйнацiї молодої української держави: «Британiя усунулася, разом з нею вiдiйшла й пiдтримка, на яку сподiвалося багато потенцiйно самостiйних реґiонiв, як, наприклад, Україна» 32.

Якщо, визначаючи за позицiєю Нiмеччини вирiшальну роль у балансi на терезах Осередня земля — креси, Макiндер остаточно не заперечував можливостi для неї iншого, поза комбiнацiєю з Росiєю, шляху, то стосовно Росiї вiн, не вагаючись, проголошував: «З Росiєю я не можу бачити миру для свiту. Байдуже, чи буде майбутнiм Росiї анархiя, чи тиранiя, чи рабство нiмцю; жодна з цих умов не в змозi спiвiснувати сьогоднi з демократiєю в свiтi» 33.

3. Україна в геополiтичних мiркуваннях М.Вебера

Iдею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цiлком природним було те, що українцi, соцiальна структура яких та рiвень розвитку матерiальної і духової культури значно перевищував росiйськi вiдповiдники, мали утворити свою власну незалежну нацiональну державу.

Погляди Вебера на вирiшення нацiонального — чи не найголовнiшого для Схiдної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюцiї. Впродовж перших рокiв ХХ сторiччя Вебер перебував пiд сильним впливом iдей федералiзму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кiстякiвський, який тодi у Парижi готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Iсторичнiй Польщi та великоросiйськiй демократiї» Драгоманова федералiстична програма перевлаштування Росiї iмпонувала Веберовi тяжiнням до компромiсного розв’язання потенцiйно вибухової проблеми: «її (драгоманiвської програми. — Авт.) велика сила вiдверто полягає в комбiнацiї iдеалiв економiчних з нацiональними» 61. Вебер також цiлком подiляв думку Драгоманова, iдеологiчну трансформацiю якого вiн окреслював як перехiд вiд соцiалiзму до нацiонал-демократiї 62, що соцiальна структура Росiйської iмперiї є головна перешкода лiберальному розвою та європеїзацiї Росiї. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичнiших засобiв вирiшення нацiонального питання в мультиетнiчнiй Європi; дослiдник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «i пiзнiше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположнi для будь-якого трактування нацiональних проблем» 63.

Для Вебера не була таємницею росiйська полiтика «найлютiшого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrьckung)» 64 України; вiн зазначав факт потужного i подекуди успiшного зросiйщення українцiв 65, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української лiтератури й зауважував, що «лише проблема автономiї приблизно 30 млн. малоросiв є пункт, на якому затамовують подих навiть найпослідовнішi (росiйськi. — Авт.) демократи» 66. Вебер був добре обiзнаний з програмними засадами та вимогами рiзних українських полiтичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партiй і зазначав, що кiнцевою метою деяких полiтичних сил є вiддiлення України вiд Росiї та створення незалежної української держави 67.

Перебiг подiй у Росiї впродовж другого десятиліття ХХ сторiччя, її вступ до Першої свiтової вiйни з вiдверто експансiонiстськими замахами та нахабна аґресiя на захiдноукраїнськi терени лише змiцнили вiдому русофобiю Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 рокiв, зокрема в статтi «Перехiд Росiї до примарної демократiї» (квiтень, 1917), окрiм акцентуацiї моментiв монгольськостi та комунiстичностi росiян, з’являються новi мотиви. Вебер вживає вислови «народний iмперiалiзм (Volksimperialismus)» 68, «бiльшовицький солдатський iмперiалiзм» 69, «iмперiалiстична iнтелiґенцiя» 70, «великоросiйський шовiнiзм» 71, «мiлiтаристськi масовi iнстинкти» 72, «росiйське варварство» та «росiйськi варвари» 73, та iн. Росiйський iмперiалiзм для Вебера явище настiльки ж постiйне, наскiльки позаполiтичне чи позаiдеологiчне: «Чи несуть на собi експансiонiстськi зазiхання царистську, кадетську або бiльшовицьку етикетки, з огляду на наслiдки, природно, неважливо» 74. Вебера вражає вороже ставлення росiян до слов’ян і поведiнка росiйських вiйськ на слов’янських теренах: «звiряча мерзотнiсть, що її чинять росiйськi недисциплiнованi орди . в районах помешкання частково расово спорiдненої з ними людностi, нагадує середньовiчнi монгольськi часи» 75. Вебер кепкує з росiйської iнтелiґенцiї: « .ревнiсть iнтелiґенцiї до ощасливлення чужих народiв перебувала й перебуває у кричущому контрастi з невирiшеними культурними завданнями на власнiй землi» 76. В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колонiальнiй залежностi вiд Росiї й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фiнляндiєю, iншими тогочасними колонiями, скажiмо, Iндiєю, Iрландiєю, Мальтою, Єгиптом, Персiєю та iн. 77. Щодо європейських колонiй Росiї Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порiвняно з Росiєю, принаймнi значно вищу культуру» 78. Саме тому вже наприкiнцi 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросiйських народiв європейської частини імперiї: «Я . за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних нацiональних держав» 79. У жовтнi 1916 р. Вебер знов публiчно обстоює iдею незалежної України: «Центральний пункт! Україна» 80.