Сторінка
1

Петиції духівництва

Хоча духівництво і не брало участі в роботі Законодавчої комісії, Священний синод як урядова інституція представив свій наказ, що підсумовував потреби церкви. Щоб скласти уявлення про існуючу ситуацію, синод звернувся до єпископів з проханням надіслати письмові звіти з викладом проблем своїх єпархій. До синоду надійшли донесення від єпископів усіх трьох єпархій Гетьманщини — Київської, Чернігівської та Переяславської, а також двох київських монастирів — Печерської лаври й Межигірського монастиря. Дві останні інституції були ставропігіальними — не залежними від місцевого єпископа та перебували під безпосередньою владою синоду.

Про те, як саме складалися церковні накази, існують дуже обмежені відомості. Ряд документів свідчить, що на місцевих нарадах обговорювався зміст наказів 1. Підписи під ними, а також зміст прохань підтверджують активну участь у нарадах місцевого кліру. В документах нічого не говориться про який-небудь тиск або втручання з боку уряду.

Накази значно відрізняються за обсягом, організацією та змістом. Київський наказ, де на 127 сторінках дрібним шрифтом перелічені 74 питання, містить докладний історичний екскурс у минуле, політичну програму та безліч утилітарних скарг і прохань. Він відбиває погляди всього кліру єпархії і не відокремлює потреб парафіяльного кліру від потреб монастирів. З іншого боку, накази від Чернігівської та Переяславської єпархій — коротші за обсягом, без історичних екскурсів і мають окремі розділи для парафіяльного кліру і для ченців. І нарешті, накази двох незалежних монастирів обмежуються їхньою внутрішньою діяльністю.

У церковних наказах проявилося декілька сильних автономістських тенденцій. Київський митрополит Арсеній Могилянський прагнув створення автономної православної церкви для Гетьманщини з центром у Києві. Відповідно, київський наказ містить повну програму церковної автономії: визнання митрополичого титулу «митрополит Києва, Галича й усієї Малоросії»; поновлення звичаю обрання його лише з числа українців; передачу юрисдикції над київським митрополитом від Священного синоду до Колегії іноземних справ; нагадування про те, що Чернігівська, Переяславська та інші єпархії, а також ставропігійні монастирі колись теж були під його покровительством; вимога, щоб ігумени затверджувалися київським митрополитом або єпископами єпархій, а не призначалися безпосередньо синодом 1.

Певні кола українського духівництва продовжували бути вірними традиціям автономної української церкви, незважаючи на те, що остання фактично зрослася з імперською православною церквою. Щоправда, немає свідчень про те, що єпископи Переяслава або Чернігова, або ж ставропігійні монастирі виявляли будь-яке бажання повернутися під юрисдикцію київського митрополита, а прохання Києво-Печерської лаври та Межигірського монастиря гарантувати їхню ставропігію яскраво свідчать про опозицію будь-якій консолідації української церковної влади 2. Прагнення відродити автономну українську церкву, напевно, висловлювали тільки київський митрополит і його оточення.

Клір, зі свого боку, прагнув забезпечення всього комплексу своїх особистих, маєткових і звичаєвих прав, що так глибоко вкорінилися в українській правно-соціальній структурі (див. табл. 5.5).

Парафіяльний клір вважав себе рівним знаті. Проте ці претензії були досить химерними, оскільки у Польсько-Литовській державі нижчий клір ніколи шляхтою не вважався. Однак духівництво наполягало на своєму шляхетському статусі, посилаючись, як підтвердження своїх претензій, на Литовський статут і різні грамоти, і скаржилося на козаків, шляхтичів, російських офіцерів та інших, що ті не виявляли до нього належної шани. Особливу турботу в українських монастирів викликали маєткові права, оскільки, завдяки державній секуляризації, російські монастирі зовсім недавно втратили значну частину своїх багатств. У всіх настановах, що входили до синоду з Гетьманщини, підкреслювалась необхідність ще раз підтвердити — за українським законом — необмежені права монастирів володіти, продавати, купувати та успадковувати землі та майно. Парафіяльне духовенство вимагало також скасування указу 1728 р., що забороняв їм купувати козацькі землі, та відновлення їх традиційного права виробляти та продавати алкогольні напої, відміненого 1761 р. гетьманом Розумовським.

Усі накази виступали проти будь-якого втручання у церковну судову систему й вимагали присутності в цивільному суді представника духовенства при розгляді справ осіб під церковною юрисдикцією; наполягали на тому, щоб духовенство і ті, хто підлягає церковній юрисдикції, були звільнені від квартирування військових чиновників і сплачування грошового податку 1. Накази Київської єпархії та Межигірського монастиря містили прохання про звільнення від усіх податків.

Серед інших питань, які порушували накази духовенства, були фінансова підтримка та підвищення статусу Київської академії та Чернігівського колегіуму і забезпечення окремої друкарні для київського митрополита. Нарешті, духовенство вимагало, щоб фінансове утримання церкви залежало від індивідуальної домовленості між священиком і громадою, а не від офіційного прейскуранту за виконання духовних служб 2.

Накази українського духовенства викликали у синоді певне збентеження, бо там ніяк не могли вирішити, які пункти слід включити у наказ від цілого синоду. 8 грудня 1768 р. після низки нарад з цього питання синод поділив статті наказу з Києва на три групи: перші були включені до синодального наказу; другі — ігнорувалися; треті слід було передати депутатові від синоду єпископу тверському Гавриїлу 3. Жодна із статей, що вимагали відновлення автономної церкви, у синодальний наказ не потрапила 4, а розв’язання проблеми митрополичого титулу вирішено було передати депутатові 5. Багато питань, не зв’язаних з церковною автономією, були також випущені не тільки з Київського наказу, але й з усіх інших. У протоколі синоду нічого не говориться про критерії підходу до вибору вимог для включення до синодального наказу 6. Але все це втратило значення, бо становище церкви не обговорювалося на законодавчій асамблеї.