Сторінка
2

Адміністративна реорганізація імперії

Вироки, винесені на місцевому рівні, могли бути оскарженими в губернських судах: вищому земському суді — в справах дворян, підлеглих їм селян і різночинців; губернському магістраті — в справах міщан; і вищій розправі — в справах державних селян і козаків. У певних справах всі вищезгадані суди могли служити судом першої інстанції. Вищий земський суд поділявся на два окремі департаменти — кримінальний і цивільний, а губернський магістрат мав два окремі судові підрозділи — один для купців, другий для ремісників. Вирок цих губернських судів могли переглянути Палата кримінального суду (Палата уголовного суда) або Палата цивільного суду (Палата гражданского суда). Вони були найвищою губернською судовою владою — їх рішення можна було оскаржувати тільки в сенаті імперії. Голови обох губернських судів та їх окремих департаментів призначалися сенатом, тоді як решту головуючих суддів обирали. Всі чиновники палат — голови, судді, прокурори, асесори і радники — призначалися сенатом.

Крім цієї ієрархічної системи судочинства, існував ще один суд — совісний (совестный), який розглядав справи, що не підпадали під загальну систему правил та покарань, зокрема, справи підлітків і божевільних. Його членами обиралися представники усіх верств суспільства — дворян, міщан і державних селян, а рішення піддягали затвердженню з боку генерал-губернатора. Совісний суд розглядав справи ворожбитства, а також розслідував випадки помилкових арештів або ув’язнення без пред’явлення обвинувачень — далеке відлуння принципу habeas corpus. Совісний суд виступав також арбітром у цивільних справах, тобто сторони, які сперечалися, наперед погоджувалися з рішенням імперського судді 1.

Статут для губерній створював також зачатки органів соціального захисту. Кожний губернський Приказ громадської опіки (Приказ общественного призрения) був уповноважений займатися організацією та фінансуванням шкіл, сирітських притулків, шпиталів і будинків для престарілих і божевільних. Правда, заручитися підтримкою від уряду вдавалося дуже рідко, і головними тут виступали церква та приватні особи 2.

Передавши специфічні функції у губернській адміністрації виборним представникам найбільших соціальних груп Росії, Катерина намагалася тепер створити, врегулювати і, певною мірою, стимулювати соціальний лад за зразком європейських станів. На свої уродани, 21 квітня 1785 р., вона видала грамоти дворянству і містам. Грамота дворянству підтверджувала ряд персональних і майнових прав і звільняла дворян від податків. Вона запроваджувала губернські зібрання дворян як законні об’єднання з певними правами й обов’язками. Кожне губернське зібрання обирало своїх власних урядовців, мало свою резиденцію, проводило запис членів і здійснювало значну культурно-благодійницьку діяльність. На рівні земств дворяни також обирали своїх власних урядовців і виконували численні подібні функції 3.

Відводячи дворянам визначну роль у губернській адміністрації та організуючи корпоративну діяльність дворянства на губернському рівні, Катерина сподівалася, що губернії переймуться духом ініціативи, розвитку та цивілізації. Задля цього дворяни повинні були не змагатися з урядом, а допомагати йому. Закликаючи дворян на допомогу, Катерина тим самим визнавала, що можливості уряду були обмеженими — сам він не міг ефективно впливати на розвиток подій в провінції.

Грамота містам мала подібну мету: стимулювати розвиток міст. Місто було перетворене на корпоративне об’єднання з досить складною схемою організації його суспільства, але купці та дрібні ремісники отримали дуже небагато спеціальних привілеїв і мусили ділити владу з дворянами та іншими жителями міста. Крім того виборна міська рада, яка обирала бургомистра, муніципальних та міських представників до управи благочиння, в своїй діяльності була обмежена бюрократичним апаратом згідно із Статутом для губерній і Статутом про поліцію 1.

Можливо, Катерина не вірила в те що жителі міст радо візьмуться за незалежну виробничу діяльність, отже, вони потребують кращого керівництва й контролю з боку дворянства. Уряд також встановив у містах суворіший контроль, бо вони були центрами різних губернських і земських адміністративних управлінь.

Теоретично, урядова система, яка запроваджувалася цими реформами, була системою абсолютистської держави, що управлялася через бюрократичну машину за допомогою саморегуляції трьох соціальних груп — дворянства, міщан та сільського населення (козаків і державних селян). Той факт, що ці соціальні групи обирали цілий ряд адміністративних, судових і поліцейських чиновників, свідчить на користь цього припущення. Докладне дослідження функціонування губернської адміністрації вказує на те, що, принаймні в сільській місцевості, держава ділила місцеве урядування з дворянством.

В цілому місцева сільська адміністрація була під контролем дворянства, яке, у свою чергу, перевірялося державою. Дворяни повністю контролювали свої власні земські суди, обирали сільських голів і більшу частину управ благочиння. Оскільки козаки та селяни не були зобов’язані голосувати тільки за представників своїх соціальних груп, то дуже часто вони обирали в управи благочиння й нижній земський суд дворян. Таким чином, використовуючи державну судово-поліційну владу, дворяни — і так необмежені володарі у своїх власних маєтках — отримали можливість певною мірою впливати на тих сільських жителів, які з технічної точки зору були поза межами їхньої юрисдикції — козаків і державних селян.

Державний контроль зосередився у містах. Вони були центрами різних губернських і земських адміністративних управлінь, мали силу-силенну чиновників і користувалися підтримкою військових гарнізонів. У деяких містах військові командири виконували поліцейські функції. В інших — офіцери поліції (за винятком нижчих посад) призначалися зверху та підлягали лише сенатові.

Катерина розглядала можливість запровадження й інших реформ, але не починала їх. Грамота для державного селянства мала б надати державним селянам визначені права і, принаймні частково, регулювала б відносини в сільській місцевості. Не досить зрозуміло, чому Катерина не зробила тут відповідних кроків. Друга російсько-турецька війна (1787—1791), другий і третій поділи Польщі (1793, 1795) та зовнішні справи взагалі поглинали весь час Катерини. Крім того, від проведення подальших реформ її міг відлякувати досвід Великої французької революції, або, можливо, вона вважала селянське питання настільки небезпечним, що не хотіла його зачіпати. Катерина розпочала також роботу над зміною структури центральної адміністрації, щоб остання могла більш ефективно співпрацювати з новими провінційними органами 1.