Сторінка
2
Практично тоді ж написав свою працю ще один, навіть більш ерудований полеміст Тимофій Калинський 2. Його твір був названий «Мнение о малороссийских чинах и о их преимуществе, а равно и о разборе их доказательств о дворянстве по службе и чинам их для внесення в Родословную дворянскую книгу и в какую именно оной часть» 3. Калинський твердив, що українська старшина ще наприкінці XVI ст. була визнана як шляхта. Саме як шляхта вона мала більші права, ніж російське дворянство, оскільки не лише старшина, але цілий козацький стан — це «лицарський орден з шляхетським статусом» і, відтак, повністю відповідав російському дворянству. Калинський прирівнював українських сотників (досить низький ранг) до російських воєвод, а генеральну старшину до думних бояр. Гетьмана, на думку Калинського, не можна було прирівнювати до генерал-фельдмаршала (цей ранг мав Розумовський) — він був фактичним сувереном.
Обидві праці були обговорені на зібранні Чернігівського дворянства 1805 р., внаслідок чого до імперської влади була надіслана петиція, за якою слідом вислали принаймні ще дві. Всі вони потрапили під сукно в канцелярії генерал-губернатора князя Куракіна 4 і тільки 1809 р. були передані в Раду міністрів.
Водночас шляхта ще однієї губернії — Полтавської, що колись була частиною Гетьманщини, також готувалася виступати проти Герольдмейстерської контори. Полтавська знать вже знала про петиції чернігівської шляхти, але їй здавалося, що в них було пропущено багато важливих і суттєвих пунктів 5.
Полтавські шляхтичі вирішили скласти нові петиції, але після консультації зі своїми чернігівськими колегами. Полтавський предводитель дворянства Михайло Милорадович обговорив справу з Р.І. Марковичем, який у свою чергу рекомендував йому Тимофія Калинського як найбільш досвідчену особу з цього питання. Згодом Милорадович розпочав з Маркевичем жваве листування, яке координувало діяльність шляхти обох губерній. Завдяки цьому «листуванню між патріотами країни задля загального добра» боротьба шляхти переросла в організований рух 1.
На комісії полтавської шляхти 1808 р. Калинський виступив з новою полемічною працею «Примечания о малороссийском дворянстве» 2. Це було справді фундаментальне обгрунтування прав української знаті, чого прагнула полтавська шляхта. У ньому перелічувалися всі права, даровані монархами від часів Сигізмунда Августа до Катерини II, цитувалися всі відповідні статті Литовського статуту, а також договори різних гетьманів. Змінивши свою попередню думку, Калинський вже більш не пропонував, щоб кожний український ранг прирівнювався до особливого російського — всі українські ранги слід було просто ввести у дворянство, генеральну старшину і полковників внести в шосту частину Родословної книги, полкову старшину — в третю, а сотників — у другу.
Обравши у 1809 р. нового предводителя дворянства В.І.Чарниша, полтавська шляхта спеціально наказала йому добитися визнання для української знаті. На підставі всіх попередніх праць Чарниш підготував проект нової петиції, яка розповсюджувалася на місці. Поправки до неї внесли Адріян Чепа і В.Г.Полетика, син Григорія, який, крім того, написав свою власну працю — «Записку о малороссийском дворянстве» (1809). Василь Полетика твердив, що за польських часів уся шляхта була юридично рівною за статусом і правами і ця рівність була гарантована після переходу Гетьманщини під протекторат царя. Отже, не могло бути й думки про те, щоб одних шляхтичів визнати дворянами, а інших — ні 3.
Полемічні виступи української шляхти тривали протягом всього 1809 р. Адріян Чепа написав свою «Записку о малороссийских чинах», де докладно подавав історичне пояснення всіх українських урядів і намагався довести, що ці ранги давно вже визнані російською владою 4. Адріян Чепа і В.Г.Полетика координували свої зусилля, обмінюючись історичними документами і порадами 5.
Врештірешт, Федір Туманський написав свою «Записку» на захист прав шляхти 1, а його залучення до лав «патріотичного» табору значно збільшило силу останнього. Туманський був провідним інтелектуалом Гетьманщини та організатором академічної бібліотеки в Глухові 2. Крім того, як письменник і колишній редактор санкт-петербурзького «Российского магазина», він користувався неабиякою репутацією в літературних колах імперії 3. Для імперської влади це був ще один сигнал, що рух не обмежувався кількома незадоволеними, а включав у себе деякі визначні постаті Гетьманщини.
Наприкінці 1809 р. дискусія завершилася і полтавська шляхта представила свою петицію, яку місцева і центральна влада розглянули разом з петиціями з Чернігівської губернії. Рада міністрів постановила, що «въ признаній малороссійскаго дворянства и въ перейменованій чиновниковъ руководствоваться тЂми правилами, которыя наблюдаемы были покойным генералъ-фельдмаршаломъ графомъ Румянцевымъ-Задунайскимъ» 4. Війни з Наполеоном, однак, перешкодили втіленню в життя цих постанов, і згодом українська шляхта була змушена знову подавати петиції до центральної влади. У 1819 р., і ще раз — у 1827 р. ці петиції енергійно підтримав генерал-губернатор князь Рєпнін 5. Хоча Рада міністрів не ставилася до них вороже, петиції, як правило, блокувалися або ховалися в шухляди.
Причина сенатської опозиції полягала в тому, що сенат виступав за бюрократичний ранг (чин) і противився тільки спадковій становій знаті. Прискіпливо вивчаючи кожний імперський указ про українські ранги, сенат намагався довести, що лише вищі ранги мали право на спадкове дворянство, а нижчі — на персональне 6.
Нащадків з нижчих рангів, таким чином, не можна було вважати за дворян, але вони могли ними стати — і навіть спадковими — досягнувши відповідного місця у «Табели о рангах». Сенат не бажав узагалі позбутися неросійських дворян — просто прагнув, щоб вони вступали у дворянство шляхом відповідного просування по імперській службі, а не завдяки визначним предкам.
Нарешті питання було розглянуте імперською радою і впорядковане указом 1835 р. Всі українські військові та цивільні чини, за винятком нижчих — бунчужних товаришів і возних,— визнавалися як такі, що автоматично поширюють дворянство на їх власників та їхніх нащадків 1. Це рішення остаточно розв’язало для шляхти останнє питання, яке все ще залишалося відкритим від часів скасування української автономії.
Хоча рух за імперське визнання українських рангів, без сумніву, керувався класовими інтересами, підспудно він мав ширший підтекст, бо сприяв зростанню малоросійського патріотизму. Але не всі представники шляхти усвідомили користі від успіху руху. Насправді багато з них уже мали ранги імперського дворянства. Всі керівники руху — Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Василь Полетика, Адріян Чепа, Василь Чарниш і Федір Туманський безумовно були відомими дворянами, всі, крім Калинського і Марковича, заможними та посідали чини у «Табели о рангах» 2. Коли боротьба набула затяжного характеру, багато нащадків невизнаних дворян уже отримало дворянство на основі імперської служби, що значно розширилася під час наполеонівських воєн. Найкращим свідченням є те, що визнання всіх українських чинів 1835 р. не спричинило збільшення кількості дворян у Полтавській і Чернігівській губерніях; фактично, вона продовжувала зменшуватися 3.
Завантажити реферат