Сторінка
5
Хоча анонімні політичні твори нерідко були різкими за тоном й іноді нападали на царя та імперську адміністрацію, вони ніколи не ставили під сумнів царські претензії на суверенітет над Гетьманщиною. Анонімні автори вказували — часом з великим жалем — на те, що цар не спромігся зберегти привілеї, навічно гарантовані Гетьманщині. Малося на увазі, що цар мусить виправити несправедливість через відновлення цих прав. Отже, політична література, писана анонімно і, думається, без остраху перед утисками, прийшла до того самого висновку, що й поборники Литовського статуту або відновлення козацьких формувань. Практично для всіх традиціоналістів єдиним прийнятим шляхом було продовження лояльної служби цареві з надією на те, що він збереже останні залишки автономії або навіть відновить їхні традиційні права.
Загалом традиціоналісти не схвалювали тотальної імперської асиміляції і бажали зберегти різні аспекти свого традиційного життя й інституцій. Дехто ставив перед собою першочерговим завданням відродження козацьких загонів, інші бажали лише збереження Литовського статуту, а ще інші — писали й поширювали патріотичну літературу. Опір традиціоналістів походив від їхньої історичної пам’яті про Гетьманщину і втрачені привілеї. Вони порівнювали своє сіре буття із здебільшого ідеалізованим вільним і славним минулим. Хоча росіяни й іноземні мандрівники з розумінням ставилися до цього незадоволення, вони також перебільшували його. Генерал Олександр Михайловський-Данилевський так писав про свої відвідини України 1824 р.: «Я не находить въ Малороссіи ни одного человЂка, съ которымъ мнЂ удавалось говорить, выгодно къ Россіи расположеннымъ; во всЂхъ господствовалъ явный духъ оппозиціи. У нихъ есть пословица: „он всЂмъ хорошъ, да москаль", то-есть русскій и слЂдственно есть злой или опасный человЂкъ. Такая ненависть происходила отъ нарушенія правъ Малороссіи, отъ упадка кредита в промышленности, отъ возвышенія налоговъ, которые в Малороссіи произвели повсемЂстную бЂдность, и отъ дурнаго устройства судебныхъ мЂстъ, гдЂ совЂсть была продажная» 1.
Під час своєї подорожі через Гетьманщину і Слобідську Україну 1841 р. Йоганн Георг Коль писав у тому ж дусі: «Неприязнь народу Малоросії до народу Великороси настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю, і це почуття протягом сімнадцятого століття скоріше зміцнилося, ніж ослабло, коли країну загарбала Московська імперія. Малоросіянин — ще й по сьогодні — більше симпатизує полякові, ніж московитові.
Перед підкоренням усі малоросіяни були вільними людьми і ніколи, як вони твердять, не знали панщини. Саме росіяни, говорять вони, уярмили половину народу. Під час перших ста років після союзу Малоросія продовжувала мати своїх власних гетьманів і зберігала багато своїх стародавніх конституцій і привілеїв, але всі вони були зметені ретроградними реформами попереднього і теперішнього століття. Навіть слово «Малоросія» від 1837 року було скасовано, воно вже не зустрічається в офіційних документах. До цього року був генерал-губернатор Малоросії, але його урядові поклали край, а колишній напис на урядовому будинку у Полтаві стерли. Це сильно образило знать цієї землі, й чужоземець завжди може почути їхні нарікання на це .
Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях .
Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу. Вони мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями, а числом їх більше 10 000 000. Можна сказати, що їх національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи» 2.
Традиціоналісти, однак, не плекали ілюзій щодо майбутньої окремої держави, як гадав Коль. Оскільки вони були неспроможні реставрувати інституції Гетьманщини, то намагалися принаймні зберегти про них пам’ять. Як наслідок, від часу скасування Гетьманщини до 1840-х рр. українські шляхтичі уклали й опублікували топографічні описи, місцеві історії, родинні архіви та цілу низку узагальнюючих праць 1. Але цей спалах історичної свідомості відображав не нову форму малоросійського патріотизму, а переконаність в остаточному занепаді «Малоросії». Українські шляхтичі відчували себе епігонами, останнім уламком суспільства та країни, що незабаром щезнуть. Це ставлення відобразив один з істориків Гетьманщини — Олекса Мартос, який під час відвідин могили Мазепи у Молдавії 1811 р. занотував у своєму щоденнику: «Мазепа умеръ въ отдаленности отъ отечества своего, коего онъ защищаль независимость; онъ былъ другь свободы и знаніе стоитъ уваженіе потомства. ПослЂ его удаленія изъ Малоросіи, жители ея потеряли свои права, столь священныи, которыя Мазепа долго защищалъ съ свойственною каждому патріоту любовью и горячностью. Его не стало, а имя Малороссія и ся храбрыхъ казаковъ изгладилось изъ списка народовъ, хотя не великихъ числомъ, но извЂстныхъ своимъ существованіемъ и конституціей. Теперь богатыя Малоросія составляеть на ряду съ протчими д†или три губерній; но это общій удЂлъ государствъ и республикъ: стоить только заглянуть въ политическую исторію націй» 2.
Завантажити реферат