Сторінка
3

Імперська інтеграція решти українського суспільства

Оскільки грецьке братство зберегло свої привілеї, Ніжин, перебуваючи під українською адміністрацією, мав два уряди і дві судові системи. Впродовж першої половини XIX ст. між ними неодноразово виникали суперечки з питань оподаткування, протипожежної служби, паспортного режиму та багатьох інших муніципальних проблем 4. Ці змагання відсунули на другий план українсько-російські тертя у купецькій та ремісничих гільдіях.

У середині XIX ст. українські купці на території колишньої Гетьманщини становили вже меншість. За переписом 1851 р., у Полтавській губернії було 1381 єврейський купець (6 — у першій гільдії, 22 — у другій, 1353 — у третій) і 1 229 православних (4-у першій гільдії, 30 — у другій, 1095 — у третій) 5. У Чернігівській губернії українських купців було більше, ніж єврейських: відповідно, 2848 і 767, але навіть у цьому випадку широкомасштабна торгівля була в руках євреїв. Християни не мали достатнього капіталу для першої гільдії, в той час як у ній були зареєстровані 59 єврейських купців (у другій гільдії — 82 християнина і 15 євреїв; у третій гільдії — 2766 і 693, відповідно) 6. До цього ще слід додати 900 греків, волохів, персів і молдаван, які належали до грецького братства і які не могли вступати у російські купецькі гільдії 7.

На жаль, немає можливості точно підрахувати кількість російських купців у Гетьманщині. Тогочасна література і деякі наукові праці вказують на те, що у внутріїнній торгівлі, особливо на ярмарках, панували росіяни та євреї 1. МДомонтович, який збирав військову статистику, припускав, шо дві третини купців Чернігівської губернії були росіянами і євреями, і лише одна третина «складається з місцевого населення, малоросів» 2.

Українські ремісники сяк-так провадили свої справи під подвійним тиском новоприбулих росіян та євреїв. У Полтавській губернії євреї становили близько одної третини всіх зареєстрованих у гільдіях ремісників (євреїв — 9448; християн — 18 358), а у Чернігівській губернії — майже одну п’яту (євреїв — 12 378; християн — 47 955) 3. На жаль, оскільки статистика не розрізняла українців і росіян, неможливо навіть приблизно визначити рівень російського проникання у ремісничі гільдії. Судячи з тих конфліктів, що мали місце у Києві й Чернігові, їхня кількість мала бути досить значною, особливо у будівництві.

Запровадження Міської грамоти мало далекосяжну мету інтегрувати українських купців і ремісників в етнічно перемішаний імперський міщанський клас. Саме це, сильніше від усіх інших факторів, обривало зв’язки міїцан з минулим Гетьманщини. Українське місто набувало все більш етнічно різнорідного, а лінгвістично — російського характеру. Російська мова була мовою не тільки торгівлі та промисловості, а й урядовою мовою. До русифікації міст спричинилися численні імперські чиновники, що заполонили губернські та повітові столиці.

Імперська інтеграція Гетьманщини принесла з собою часткову русифікацію ще однієї соціальної групи — духовенства. У XIX ст. священнослужителі стали окремою замкнутою соціальною групою — у Полтавській губернії їх було 8073, а у Чернігівській — 7097 осіб 4. До цього часу представники шляхти, козаків і навіть селян мали можливість ставати священиками або ченцями 5, бо їхній статус вважався покликанням, професією, але не окремою соціальною категорією або станом.

Впровадження подушного податку, державне регулювання кількості священнослужителів і обов’язкова семінарська освіта спричинили до того, що клір перетворювався на замкнутий стан. Оскільки осіб, що підлягали подушному оподаткуванню або призову на військову службу, не могли приймати до кліру 1, кандидати на духовний сан повинні були належати до двох станів, звільнених від згаданих повинностей: шляхти або кліру. Церковна служба не була соціально престижною або матеріально вигідною і, таким чином, для шляхти — непривабливою. Обов’язкове семінарське навчання ще більше звужувало можливості для сторонніх осіб отримати духовний сан, оскільки до семінарій приймали практично лише синів священиків 2. Врешті-решт, держава суворо регулювала кількість душпастирів і ченців для кожної парафії. Конкурс був дуже складним, оскільки від подушного податку звільнялися лише ті, хто посідав офіційно визнані позиції. Якщо на посаду у парафії претендував хтось з синів місцевих священиків, то, завдяки сімейним зв’язкам, практично було неможливо, щоб та посада перейшла на користь прибульця 3.

Таким чином, у XIX ст. громада позбулася свого права обирати на священика місцевого жителя з тим, щоб пізніше він отримував богословську освіту і здобував висвячення. Так само громада вже не могла запросити до себе іноземного священика, рукоположеного у Молдавії чи Османській імперії, або навіть з іншої частини Російської імперії. Ті ж нечисленні громади, що намагалися продовжити традицію виборів, на практиці були обмежені до вибору одного з синів попереднього місцевого священика.

Як не дивно, міцні місцеві корені кліру не запобігли його русифікації. Перетворившись на окремий клас, священики навчалися російською мовою, писали один до одного по-російськи, розмовляли по-російськи вдома і навіть проповіді у селах читали російською мовою 4.

Яскравий і стислий опис українського парафіяльного кліру XIX ст. подає М.Грушевський: «Право сільських громад вибирати собі духівників скасоване. На парафії стали приходити люди більш освічені, але громаді цілком чужі і неохотні до зближення з нею. Пройшовши змосковщену школу, кандидати на священство, навіть і ті, що вийшли з українського села, відривались від народної мови, дивились на неї і на українську народну стихію згорда, легковажачи народний обряд і культуру. Маючи вказівки згори, старались викорінювати все, що не підходило під московський взірець. Народові замість того нічого позитивного не давали і сліпо тримались московської книжки й культури, бувши настрашені урядовими нагінками й заборонами всілякого „українського сепаратизму". Українська народна мова була вигнана з проповідниці і зі школи. Не тільки громадська праця, але навіть просте зближення до селян чи братаннє з ними було для священика річчю небезпечною, викликаючи підозріливість адміністрації та поміщиків, на послугах яким стояла вся нижча московська адміністрація. Духівники водять товариство з дрібними панками, полщійними урядовцями, крамарями, для сільської ж громади у них тільки домагання оплат» 1.