Сторінка
4
Існувала також система церковних судів. Їх юрисдикція розповсюджувалася не тільки на духівництво, але й на монастирських підпомічників, церковних служок, дяків та інших осіб, безпосередньо зв’язаних з церквою. Судочинство велося згідно з православним церковним правом. Певною мірою церковні суди утримували під своєю юрисдикцією все населення Гетьманщини, оскільки вирішували справи законності шлюбів і розлучень, а також питання віри і моралі.
Ретельно розроблена судова структура Гетьманщини опиралася на кілька типів законів. Найважливішими з них були укази української та російської адміністрації, судові кодекси та норми звичаєвого права 1. Російські правові джерела складалися з грамот і указів царя, а також окремих судових рішень сенату. Угоди (статті) між царем і гетьманом становили ще одне важливе джерело.
Основними законодавчими актами української адміністрації були універсали та укази гетьманів і Генеральної військової канцелярії. Крім того, в Гетьманщині використовували такі давні, ще з часів до повстання Хмельницького, кодекси, як Литовський статут 1566 і 1588 рр., а також хелмський варіант магдебурзького права.
Але найважливішим і найбільш розповсюдженим було звичаєве право. Після повстання Хмельницького численні положення писаних законів втратили свою силу і відповідно були замінені козацькою та іншою звичаєвою практикою. Звичай та писані кодекси існували поруч, хоча часто суперечили одне одному. Дублюючи або заперечуючи один одного, закон та звичай ускладнювали і заплутували юридичний процес. Брак уніфікованого зводу законів і наявність кодексів, писаних застарілою українською, польською або латинською мовами, винесли на порядок денний питання перекладу й кодифікації українського права. Між 1728 і 1743 рр. українська юридична комісія, працюючи з перервами, уклала новий загальний звід законів: «Права, по которым судится малороссийский народ». Але сенат і цар не затвердили «Прав .», і, хоча вони так і не стали офіційним кодексом 2, впродовж другої половини XVIII ст. широко використовувалися українськими судами.
Однією з найважливіших інституцій Гетьманщини була православна церква. Хоча українці в Гетьманщині та росіяни в Росії сповідували одну православну віру, вони не завжди перебували під однією юрисдикцією. Коли Україна була частиною польськолитовської Речі Посполитої, тут існувала православна церква, ніяк не зв’язана з Московією. Єдність православної церкви в Україні та Білорусії символізував її глава — митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, що, в свою чергу, був під церковною юрисдикцією константинопольського патріарха. Напевно, найвидатнішим митрополитом був Петро Могила (1632—1647), який заснував Київську академію, написав цілу низку проповідей і доручив укласти та надрукувати перший православний катехизис 1. Наступник Могили — Сильвестр Косів (1647—1657) продовжував його справу і за бурхливої доби Хмельницького був політично впливовою особою.
З погіршенням політичної ситуації і поділом України між кількома державами київський митрополит зіткнувся зі значними труднощами в справі утримання єдності православної церкви. Наступник Косіва — Діонісій Балабан (1657—1663), що підтримав розрив гетьмана Виговського з Москвою, не спромігся відстояти свою владу не тільки на Лівобережжі, але навіть в місті Києві — всюди панувала Москва. Наступний митрополит — Йосиф Тукальський, який підтримував союз гетьмана Дорошенка з Туреччиною, мав під своєю юрисдикцією ще меншу територію. Тим часом московський уряд призначив кількох «адміністраторів» для київської єпархії на Лівобережжі, але їм бракувало канонічного авторитету, щоб заступити законно обраного київського митрополита 2.
Дуже скоро московський уряд зрозумів, що для зміцнення свого впливу в Україні йому треба привернути на свій бік митрополита, але митрополит Косів дав рішучу відсіч усім спробам підпорядкувати його московському патріархові 3.
Московські спроби вплинути на вибори митрополита 1657— 1665 рр. зазнали поразки. І тільки в 1684 р. під тиском московських посланців і гетьмана Самойловича церковний собор у Києві все ж таки обрав промосковського кандидата — князя Гедеона Святополка Четвертинського, нащадка Рюриків. Незважаючи на успіх на виборах, промосковська партія на соборі зіткнулася з сильною опозицією 4.
Остання поступилася лише після спеціальної царської грамоти, що затверджувала такі привілеї київського митрополита: вільні вибори (роль патріарха обмежувалася формальним благословінням); збереження незалежної церковно-судової системи, яку не міг змінити патріарх, юрисдикції над усіма єпископами, ігуменами й монастирями, незалежної системи освіти та друку, місцевої богослужбової практики; підтвердження прав православної церкви та кліру на всю власність і майно, першість митрополита стосовно всіх інших ієрархів під юрисдикцією патріарха. З підпорядкуванням Москві титул митрополита змінився з «Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі» на «Митрополит Київський, Галицький та всієї Малоросії». Згоди константинопольського патріарха на перехід Київської митрополії до Московської патріархії було досягнуто лише 1686 р. через залякування й підкуп.
Саме тоді київський митрополит утримував під своєю юрисдикцією шість єпархій: дві в Гетьманщині (Київську і Чернігівську) та чотири в Польщі-Литві (Львівську, Луцьку, Перемиську, Могилів-Мстиславську). У 20-х рр. XVIII ст. київський митрополит втратив усі єпархії за винятком своєї власної — Київської. Першим відійшов від Києва єпископ чернігівський Лазар Баранович, що 1688 р. спромігся вмовити царя виключити його з-під юрисдикції київського митрополита й перевести під безпосереднє підпорядкування московському патріархові. На початку XVIII ст. Львівська, Луцька й Перемиська єпархії перейшли на уніатство. Могилів-Мстиславська єпархія в Білорусії залишалася православною, але відійшла під безпосереднє підпорядкування московському патріархові. Київський митрополит також мав труднощі з новозаснованою Переяславською єпархією в Гетьманщині (1700). І хоча він продовжував вживати в своєму титулі «Київський, Галицький і всієї Малоросії», його юрисдикція фактично обмежувалася Київською єпархією та залишками парафій на Правобережжі 1.
Швидкий занепад фактично незалежної українсько-білоруської православної церкви був наслідком подвійного процесу: зовнішньо-політичного тиску й внутрішнього руху. Втрата старих православних єпархій на користь унії підштовхнула українських православних на зближення з Москвою, що, в свою чергу, зустріло опір й обурення частини українського кліру. Московія взяла протекцію віруючих під могутнього православного царя.
Завантажити реферат