Сторінка
3
Різноманітні податки й тарифи збиралися фіскальними службами, що в кращому випадку перебували в зародковому стані. Більшість стягувалася безпосередньо місцевими урядами, містами або монастирями (в тому числі окремі податки для козацького війська або російських загонів), а гетьманська скарбниця відігравала тут роль спостерігача. Це гальмувало розвиток центральної фінансової системи і скарбниці. Основна проблема полягала в тому, що скарбниця Гетьманщини була невіддільна від особистого багатства гетьмана і складалася з прибутків від його уряду. Генеральний військовий підскарбій більше нагадував приватного рахівника або економа, ніж державного міністра. Усі податки, що надходили у центральну адміністрацію, контролював сам гетьман.
Реформу фінансової системи спробував здійснити гетьман Данило Апостол у 1727 р. Він планував поновити посаду генерального підскарбія, вирішити питання з державною скарбницею та впорядкувати податкову систему. Пропозиції щодо проведення реформи були включені в українські статті, подані цареві 1728 р., але російська адміністрація наполягала, щоб призначалися двоє генеральних підскарбіїв — один українець і один росіянин 1. Тоді ж скарбницю Гетьманщини було відокремлено від уряду і особи гетьмана і поставлено під нагляд двох підскарбіїв. Вони наглядали за всією бюрократичною машиною разом з генеральною скарбовою канцелярією та генеральною щетною комісією. Ця фіскальна служба відповідала безпосередньо перед Колегією іноземних справ, минаючи гетьмана. Таким чином, використавши необхідність реформи, російська адміністрація встановила нагляд і значною мірою стала контролювати фінансову систему Гетьманщини.
Розглядаючи Гетьманщину як можливе джерело прибутку, російська адміністрація шукала шляхів безпосереднього оподаткування її населення. Через українську опозицію і постійні військові дії у XVII ст. цієї мети не було досягнуто, але вже Петро І запровадив багато імперських податків, які були дійсними також і для Гетьманщини. За короткий час Малоросійська колегія фактично прибрала до своїх рук податки Гетьманщини і спрямувала їх безпосередньо в імперську скарбницю. Наслідком такої політики було різке падіння прибутків, і від неї відмовилися. Фінанси Гетьманщини залишалися відокремленими від імперських, а в імперську скарбницю безпосередньо надходили лише незначні суми. Постійно збільшуючи кількість російських військ, що перебували у Гетьманщині, і переклавши тягар їхнього утримання на українське населення, російська влада мала можливість одержувати значні непрямі фінансові прибутки. Щоб краще визначити фінансові можливості Гетьманщини, російський уряд у 1730—1731 рр. провів загальний перепис населення. Але імперська адміністрація дуже переоцінила можливі прибутки. За 1729—1740 рр. Гетьманщина жодного разу не спромоглася виконати податкові зобов’язання, необхідні для утримання всіх російських військ і чиновників, і врешті-решт Єлизавета І скасувала 258 тис. карбованців заборгованості 2.
Підпорядкування Генеральної скарбниці Колегії іноземних справ стало причиною тривалої боротьби за контроль над фінансами Гетьманщини між колегією й гетьманом. Генеральна скарбова канцелярія зберігала свою залежність від гетьмана. Звичайні витрати проходили за введеним порядком, але при надзвичайних — рішення приймали гетьман і українська адміністрація. Від гетьмана виходили розпорядження про видачу грошей для різних цілей, і скарбниця або йшла на поступки, або чекала рішення колегії.
Перебуваючи під суворим наглядом Колегії іноземних справ, Гетьманщина все ж таки змогла зберегти окрему фінансову систему. На її території російські податки не мали сили. Навіть податок на утримання російських військ збирався українською адміністрацією. Це сильно відрізняло Гетьманщину від решти імперії, де після 1724 р. усі суб’єкти повинні були сплачувати «подушне» — податок, що прив’язував більшість населення до держави 1.
Такою була основна військово-адміністративна, а також судова і фінансова структура Гетьманщини. Ті старшини, які вели козаків у бій, також вирішували кримінальні й цивільні судові справи та збирали податки. Більша спеціалізація існувала тільки в центральній адміністрації, де були окремі адміністративно-фінансові органи (Генеральна військова скарбниця і Генеральна щетна комісія) і Генеральний військовий суд.
З козацькою адміністрацією була пов’язана більш давня адміністративна одиниця — місто, що теоретично мало право самоврядування. У Гетьманщині існувало два типи міст: одним було надане магдебурзьке право, інші мали значно меншу автономію 2.
Міста з магдебурзьким правом мали незалежну судову систему й адміністрацію. У Гетьманщині їх було всього 12 міст. За винятком Полтави, ці міста були розташовані на більш заселеній, традиційно урбаністичній Півночі 3.
Вони мали добре розвинуту торгівлю, ремісники в них були організовані в цехи. Міський уряд наглядав за ремісничими й торговельними цехами, збирав податки, утримував поліцію та пожежників, вирішував цивільні та кримінальні справи.
Міста без магдебурзького права були, як правило, меншими, мали простішу структуру та вужчу юридичну автономію. Там міське судочинство й адміністрацію здійснював козацький уряд. Але з часом навіть привілейовані міста втратили частину своєї автономії на користь сотенних канцелярій, розташованих у містах. У середині XVIII ст. рівень міського самоврядування залежав від того, наскільки вдавалося протистояти поширенню влади козацького уряду. Поступово більшість міст стали підпорядковуватися козацькій адміністрації.
Ще однією інституцією, яка діяла дещо за межами козацької адміністративної структури, був домініальний суд 1. Після повстання Хмельницького більшість польських землевласників була вигнана, а ті, що лишилися, втратили владу над селянами. Пізніше із зміцненням української нової шляхти та зростанням кількості закріпачених селян, домініальний суд було відновлено.
Впродовж XVIII ст. українські землевласники отримували все більшу судову владу над жителями своїх маєтків у всіх цивільних і менших кримінальних справах. Правда, рішення пана міг переглянути або відмінити полковий чи будь-який інший центральний суд. Міста та церкви мали свої власні суди. Багато магістратів володіли навколишніми землями та селами, і тоді місто розглядалося як землевласник, а селяни перебували під юрисдикцією міського уряду. Найбільшим власником у Гетьманщині була православна церква. За часів повстання Хмельницького вона прийняла покровительство гетьмана і, відповідно, зберегла величезні маєтки та привілеї, включно з селянськими повинностями. Монастирі та єпархії мали свої спеціальні суди; але особи, які звинувачувалися у більших злочинах, як правило, відсилалися до світських судів. Деколи світська влада намагалася приборкати церковні суди, особливо тоді, коли козацькі землевласники судилися з церквою за землю і селян.
Завантажити реферат