Сторінка
5

Господарство України з IV по XVI cтоліття

З незапам'ятних часів українці займалися рибальством. У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. їх виловлювали вудками, сітями, неводами, менежками, саками і просто руками. В XIV — XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у неврожайні роки.

Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільсько­господарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'язків спочатку в межах невеликих районів (кількох поселень) або сільськогосподарської округи міст, волостей, потім великих адміністративно-господарських земель.

Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце і час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Торги існували практично в усіх містах. У Києві їх було вісім, зокрема Бабин торжок на Горі та Торговище на Подолі. На ринкових майданах були постійні торгові приміщення. У великих містах торгівля велася щоденно, у менших — у певні дні тижня. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові — храм П'ятниці.

На торгах можна було купити зерно, печений хліб, овочі, рибу, м'ясо, молоко, вироби ремесла та промислів. У літописах XII — XIII ст. почали зазначати ціни у неврожайні роки. З Галицької землі привозили сіль, яку добували в Карпатах. У північні райони Русі везли зерно.

Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жвавішою. Через те що господарство мало натуральний характер, зовнішній ринок охоплював незначну частину господарської продукції.

Торгували українські племена переважно з пізньоантичними, а згодом з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав'я. Серед племінної знаті користувалися попитом такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен проходив "бурштиновий шлях" з При­балтики до Дунаю. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, західно- та східнослов'янськими державними об'єднаннями, а також Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями описано перебування руських купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу. Вже в VII — VIII ст. із зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Торгові шляхи з Києва простиралися з півночі на південь, із сходу на захід. Головним з них був так званий шлях із варяг у греки. Розпочинався він у Нижньому Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. У червні під Витичевом, що дещо нижче столиці, збиралися флотилії човнів і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі.

Найважчим відрізком цього шляху були Дніпрові пороги, які простягалися на 100 км. Деякі з них, особливо Ненаситець, проїхати було неможливо, тому човни перетягували берегом волоком. Важливим осередком торгівлі було місто Олеш'є (Олешків, сучасний Цюрупінськ Херсонської області). Звідси флотилії вирушали у відкрите море.

Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий, навіть Чорне море отримало назву "Руського", яка вживалася ще довго після того, як українські купці втратили контроль над торгівлею. Торгівля з Візантією посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави.

Перед військовою загрозою візантійські імператори змушені були йти на уступки українським купцям, не збираючи з них мита і податків. Договір 907 р., який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги українській торгівлі. Пізніші договори — 944 р. і 956 р. — засвідчують, що торгівлі в політичному житті Київської держави відводилась велика роль.

За повідомленнями іноземців та руських літописців можна докладно перелічити товари експорту та імпорту київських купців. На ринки Візантії вони вивозили у великих кількостях мед, віск, хутро, мечі, рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини — парчу, паволоки, оксамит, шовк, заморську зброю, південні фрукти, прянощі, ювелірні вироби з золота, срібла, дорогоцінних каменів — чаші, хрести, персні, кульчики, діадеми, вироби з емалі, скла, художній посуд, а також книги.

Досить інтенсивними були торгові зв'язки купців з країнами Сходу — Хазарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші, навіть скарби, в яких кілька тисяч монет. Торгівля велась Волгою, річками її басейну та сушею. Араби, купці з Середньої Азії верблюжими караванами привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього району. Звідси вони під посередництвом руських купців вирушали до Прибалтики та Київської Русі. За свідченнями арабського хроніста відомі експортні товари русичів: хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березова кора, шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби (ікла моржів), бобровий аромат, горючий камінь, оброблені шкури, мед, горіхи, яструби, мечі, панцирі, деякі породи дерев (берези, клену), вівці, бики. З арабських товарів українські купці охоче купували намисто, золото, срібло, зброю, прянощі, шовк. У цьому обміні головну роль відігравали міста Середньої Азії Хіва, Самарканд, Шаші (Ташкент).