Сторінка
3

Господарство України з IV по XVI cтоліття

Економічною основою селянського господарства було селянське подвір'я-дим. Розмір індивідуального селянського землекористування Дорівнював в середньому одному "плугові", що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10 — 15 димів, в основному родичів, об'єднувалися у дворище. З часом до складу Дворищ вступали чужі люди, які залежно від майнового стану або ставали рівноправними членами — "потужниками", або потрапляли в залежність від господарів дворищ, їх називали "підсусідками", "половинниками", "дольниками". Землі дворища складалися з "ділянок" — димів, що були розкидані у різних місцях. Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування — "рало". Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний копний суд. У спільному користуванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла державні примуси і податки.

Селянські господарства були основою економічного життя, займали більшість землі вотчини, виробляли більшу частину сільсько­господарської продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка доменіального господарства вотчини у загальному виробництві була значно меншою, але воно визначало прогрес в сільському господарстві, мало більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, більшу частину українських земель (Черні­гове-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського князівства.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або перейшли у володіння польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській шляхті. За період 1440 — 1480 рр. у львівській землі в її руках опинилося 2/5 поселень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамоти на свої володіння та поступово полонізувалися. Окремі з них, які активно виступали проти поляків, позбулися володінь або емігрували до Литви. Частина бояр лише частково добилися прав на шляхетство, утворивши групу "ходачкової" шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть селянами. Не задовольняючись своїм становищем, галицьке боярство активно домагалося зрівняння у правах з польською шляхтою, яка за польським законодержавним збірником законів "Віслицький статут" (1347 р.) і Кошицьким привілеєм (1374 р.) була звільнена від податків і примусів. Земля вважалася повною її власністю, а селяни-кмети лише користувалися наділами землі та підлягали юрисдикції своїх панів. У 1434 р. привілеєм короля Владислава III галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і звільнена від усіх примусів. Назву "боярин" було замінено на "пан".

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 р. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV — XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.

Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військових слуг магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служити у війську князя і могли утримувати себе під час походів, їхнім головним державним примусом була військова служба.

Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою на українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам.

Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що визначалося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок.

У Великому Князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і. правовим становищем поділялися на різні категорії: Данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.

Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю. Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі.

"Тяглові" або "работні" селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.