Сторінка
3

Економічне і соціально-політичне становище Італії у міжвоєнний період

На цей час італійська монополістична буржуазія вже схилялася до думки про ліквідацію парламентської системи і заміни її фашистською диктатурою. Муссоліні знав про це. На з’їзді фашистської партії в Неаполі він поставив питання про передачу йому державної влади. З метою прискорення цього процесу він призначив на 28 жовтня 1922 р. “Похід на Рим”. У відповідь прем’єр Факта оголосив про введення стану облоги, але король Віктор-Еммануїл ІІІ відмовився підписати відповідний декрет і замість цього надіслав Муссоліні в Мілан телеграму з пропозицією зайняти посаду прем’єра. Прем’єр Факта подав у відставку.

30 жовтня 1922 р. Муссоліні поїздом з Мілану прибув у Рим, а його колона (40 тис. чол.) пішки йшла на Рим по владу. Влада була вручена Муссоліні за попередньою домовленістю і добровільно. Це був санкціонований буржуазією державний переворот, з якого почався процес ліквідації парламентського устрою в Італії.

У парламенті на цей час було 35 членів фашистської партії із 527 депутатів. Однак і парламент проголосував за довіру Муссоліні, останній у свою чергу зобов’язався зберегти парламент. Зберігалася й опозиційна преса, хоч уже була встановлена цензура. Ще мали можливість діяти ліві партії. Це пояснюється тим, що Муссоліні ще не був впевнений у міцності свого становища. Більшість буржуазних політичних сил вважали за необхідне збереження парламентаризму в Італії. Підтримка Муссоліні була продемонстрована ними входженням до його першого уряду (Демократична, Ліберальна і Народна партії).

Перший період фашистської влади в Італії продовжувався з 1922-1926 рр. Уряд Муссоліні одразу ж ліквідував комісію, яка займалась розслідуванням питання про надприбутки, одержані промисловцями під час війни, понизив податок на спадщину, розпустив фабрично-заводські комісії і замість них призначив урядових комісарів, різко обмежив право профспілок. Була утворена Велика фашистська рада, яку очолив Муссоліні. Поміщики знову дістали право розриву договорів з селянами-орендарями. Селяни були позбавлені права користуватися необроблюваними землями, прогресивний податок був замінений пропорційним, відбулося скорочення державних службовців.

Терор фашистів проти комуністів став ще більш поширеним. 18 грудня 1922 р. фашисти вчинили криваву бійню революційним робітникам Турину, 20 чоловік із них були вбиті. Це насторожило і деякі буржуазні партії. У квітні 1923 р. в ряди опозиції перейшла католицька народна партія. Фашисти відповіли терором проти такої поведінки цієї партії. Для кращої координації своїх розбійницьких дій щодо політичних противників фашисти створили таємний орган на чолі з Чезаре і Марінеллі.

В економічному житті Італії з початку 1924 р. почалась стабілізація. Значну роль у стабілізації економічного становища відіграли США. Вони надали італійським монополіям позики більш як на 200 млн. доларів.

6 квітня 1924 р. в Італії відбулися вибори в парламент, проведені на основі нового виборчого закону, за яким партія, що одержала відносну більшість голосів, набувала не менше як 2/3 усіх мандатів. Фашисти здобули таку бажану для них кількість голосів. Соціалісти втратили близько 2/3 голосів виборців, комуністи збільшили своє представництво у парламенті на 3 депутатських місця. У таких містах, як Мілан, Турин, Генуя, Болонья та інших фашисти були в меншості.

На першому засіданні парламенту з різкою критикою режиму Муссоліні виступив лідер Соціалістичної партії Маттеотті. Він звинувачував фашистів у тому, що вони домоглися перемоги урядового списку на виборах методами терору і насильства. Муссоліні сприйняв це як особисту образу і зажадав покарання осіб за такі виступи у парламенті республіки.

10 червня 1924 р. Маттеотті був вбитий. Фашисти поширили чутки, що він виїхав за кордон. Однак свідки вбивства дали поліції номер машини, яка була використана вбивцями.

Обурення цим злочином досягло свого апогею. З’ясувалось, що до нього причетні керівники фашистської партії, включаючи Муссоліні. Спроби Муссоліні придушити протести шляхом мобілізації фашистської міліції результату не давали. Розгубленість серед фашистів, вихід з партії, приєднання частини із них до опозиції – ось політичні реалії тих днів. Сам Муссоліні заявив про готовність піти у відставку.

Реальних політичних сил в Італії, спроможних заставити Муссоліні піти у відставку, не було. Найбільше на що були спроможні опозиційні сили, так це застосування тактики бойкоту парламенту шляхом відкликання з нього своїх представників.

Утворений ними “Комітет опозиційних фракцій”, відомий під назвою Авентінський блок, саме цим і займався, сподіваючись на те, що фашистський режим від цього впаде сам по собі. Певні розрахунки у відстороненні Муссоліні від влади вони робили і на короля Еммануїла ІІІ. І помилилися.

ІКП зайняла послідовну антифашистську позицію у справі Маттеотті. Це дало суттєвий приріст до її авторитету. Чисельність ІКП за кілька місяців зросла з 10 до 30 тис. членів партії. Вона порвала з Авентінським блоком, який не бажав йти на розширення опору фашизму, і повернулась у парламент.

3 січня 1925 р. Муссоліні виступив у парламенті з промовою, в якій погрожував опозиції, заявив про свою “повну політичну, моральну та історичну відповідальність за події, що сталися”. Це був сигнал до переходу фашизму в широкий наступ. Головна теза його виступу: всю владу в Італії передати фашистам, протиріччя між владою й опозицією мають вирішуватися силою.

Протягом 1925 р. Муссоліні провів ряд реакційних законів, які докорінно змінили внутрішньополітичну обстановку в Італії. Це були закони про виборчу реформу, про пресу, про профспілки, про місцеву адміністрацію та ін. Наприклад, закон про пресу надавав право префектам на свій розсуд конфісковувати номери газет. Саме таким чином і відбувалась ліквідація опозиційної преси.