Сторінка
2

Зовнішня політика Іспанії у міжвоєнний період

Наприкінці 1936 р. італо-німецька інтервенція вступила в нову фазу, яка характеризується одвертим збройним втручанням у війну в Іспанії на боці заколотників. За приблизними даними, на початок 1937 р. в Іспанії було близько 100 тис. італійських і німецьких солдатів і офіцерів.

В Іспанії сили міжнародного фашизму і міжнародного антифашистського руху зіткнулися у відкритій боротьбі. Тактика дій комуністичних партій в Іспанії полягала в тому, щоб організувати опір фашизму усіх людей, незалежно від їх класової, національної і релігійної належності. Міжнародна солідарність в Іспанії набула небачених розмірів, сприяла антифашистській мобілізації в Європі та Америці. Події в Іспанії перед багатьма людьми у світі розкрили справжнє обличчя фашизму.

В СРСР боротьбу республіканців проти фашистів розглядали як боротьбу іспанського народу за національне визволення, проти війни. СРСР надав Іспанській республіці значну моральну, політичну і воєнну підтримку. Приєднуючись до угоди про невтручання, СРСР виходив з того, що вона дійсно буде діяти. Він зажадав встановлення контролю над португальськими портами, на що отримав негативну відповідь.

7 жовтня 1936 р., переконавшись, що угода 27 країн про невтручання і військовий конфлікт Іспанії не діє, СРСР вийшов із неї. Тим самим СРСР відверто став на шлях підтримки республіканців. В СРСР почали збирати кошти на допомогу Іспанській республіці. На кінець жовтня 1936 р. було зібрано понад 50 млн. крб. На ці кошти в Іспанію було відправлено десятки пароплавів, навантажених тисячами тонн продуктів харчування, медикаментів, одягу та ін.

У багатьох країнах почався рух солідарності з іспанськими республіканцями. Рух очолювали комуністичні партії. Вищим виявом солідарності з Іспанською республікою була організація інтернаціональних бригад, в яких воювали близько 35 тис. чол. з 53 країн світу. Вони пішки, залізницею, на літаках, пароплавах, легально і нелегально поспішали в Іспанію, щоб стати поруч з республіканцями на захист демократії. Серед інтернаціоналістів були анархісти, комуністи, соціалісти, католики і безпартійні. Уже у вересні 1936 р. були організовані перші три батальйони: німецький, французький і італійський, дещо пізніше – польський. У батальйоні ім. Чапаєва воювали представники 21 національності, у т.ч. французи, іспанці, угорці, датчани, греки, австрійці, українці та ін.

У бригаді Гарібальді воювали 3350 італійців. Понад 3 тис. американських добровольців воювали в батальйоні ім. Лінкольна, з яких 500 бійців були з країн Латинської Америки.

Перші інтернаціоналісти пройшли вулицями Мадрида на початку листопада 1936 р., в дні коли фашисти уже були на підступах до столиці. Вони вчинили колосальний вплив на мадридців, які відчули велику силу міжнародної солідарності.

16 квітня 1938 р. в Римі було підписано англо-італійську угоду, згідно якої Італія заручилась підтримкою Англії на продовження інтервенції в Іспанії при умові збереження статус-кво на Середземному морі. 13 червня 1938 р. по розпорядженню уряду Франції був закритий франко-іспанський кордон. Англія і Франція здійснювали сильний тиск на республіканський уряд Негріна, вимагаючи негайного припинення опору фашистам. 14 лютого 1939 р. французький уряд направив республіканському уряду Іспанії ультиматум з вимогою здати заколотникам Мадрид і всю контрольовану республіканцями територію республіки.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко.

Опинившись у міжнародній ізоляції (СРСР майже припинив постачання зброї, а інтербригади були виведені ще в 1938 р.) полковник Касадо, командуючий обороною Мадрида 6 березня 1938 р. здійснив переворот, повалив республіканський уряд і вступив у переговори з Франко.

Таким чином, європейські сили фашизму при мовчазній підтримці європейської демократії збройним шляхом нанесли поразку іспанським республіканцям. Інтернаціоналісти, на чолі яких був СРСР, в першому прямому зіткненні з фашизмом потерпіли поразку. З цих пір зовнішня політика Іспанії була цілком підпорядкована інтересам фашистської Німеччини та Італії.

Література:

1. Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

2. Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

3. Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.

4. Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

5. Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

6. Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т.1-2.

7. Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

8. Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

9. История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

10. История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т.1-2.

11. Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

12. Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

13. Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

14. Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.

15. Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

16. Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

17. Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.

18. Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.

19. Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.

1. Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.