Сторінка
2

Зовнішня політика СРСР у міжвоєнний період

Це змусило керівництво СРСР зменшити спроби втручання у внутрішні справи інших держав. Окрім того, об’єктивні потреби розвитку як на Сході, так і на Заході Європи вимагали співробітництва і, перш за все, в економічній області. Усе це, разом взяте, на 1924 рік зробило реальністю факт дипломатичного визнання СРСР. Першою визнала СРСР Англія. Потім – Австрія, Греція, Швеція, Данія, Франція (як державу, яку визнало населення Росії). Далі розпочалася ланцюгова реакція в процесі дипломатичного визнання СРСР.

Англія проявляла значну активність на європейському континенті, і від того, що вона визнала СРСР, залежало визнання його іншими державами. Вона прийняла рішення про встановлення дипломатичних відносин з СРСР, перенісши вирішення питання про борги Радянського Союзу на період після встановлення дипломатичних відносин. Це була серйозна поступка з боку Англії. Але і СРСР дав письмову згоду на переговори з Англією з питання боргів. Однак розвиток торговельних відносин між обома державами все-таки стримувався із-за неврегульованих фінансових проблем.

Відносини СРСР з Італією в ті роки були досить активними. Попереду йшли бізнесмени Італії. Однак міждержавні відносини не склалися. Політичні реалії (в Італії при владі уже були фашисти) не сприяли їх розвиткові. Муссоліні зажадав в обмін на готовність встановити дипломатичні відносини з СРСР хороших концесій з його боку.

Інтерес до налагодження дипломатичних відносин з СРСР був і в урядів країн Латинської Америки. Мексика йшла попереду цього процесу. Хорошою основою для цього було те, що між СРСР і країнами Латинської Америки не було ніяких фінансових і матеріальних претензій. Разом з тим, боротьба народів СРСР за своє право самим обирати політичний шлях свого розвитку якоюсь мірою асоціювався з боротьбою народів Латинської Америки за свою національну незалежність.

Найбільшу складність у процесі дипломатичного визнання СРСР складали США. Ця держава не поступалася вимогам щодо боргів Росії і вимагала від СРСР припинення руйнівної пропаганди радянської влади. Двосторонні торговельні відносини розвивалися на рівні окремих бізнесменів і торгових представництв СРСР. Поїздки приватних осіб із США в СРСР і навпаки (Горький, Маяковський) були досить частими.

Таким чином, на кінець 20-х років лише США, як велика держава, не вступили в дипломатичні відносини з СРСР. Вони, як і раніше, вважали умовою встановлення дипломатичних відносин з СРСР виконання ним міжнародних фінансових зобов’язань.

Виникає питання, а чи були встановлені відносини СРСР з країнами Заходу на рівноправній основі? Формально, так. А фактично СРСР, будучи слабким в економічній, військовій сфері, змушений був піти на ряд поступок, як в економічних питаннях, так і в політичних. На Заході це розглядали як аванс того, що СРСР буде проводити стриману зовнішню політику. До того ж в 20-ті роки СРСР експортував, в основному, сировину і був великою мірою залежним від імпорту машин і обладнання. І це дійсно було стримуючим фактором в його зовнішній політиці.

Дипломатичне визнання СРСР країнами Заходу було необхідним, але лише першим кроком на шляху двостороннього розвитку економічних, політичних відносин. При цьому слід мати на увазі, що країни Заходу в прийнятті того чи іншого рішення щодо СРСР займали консолідовану позицію (за винятком Німеччини).

В історичній літературі прийнято вважати, що основною перепоною на шляху нормальних економічних відносин була проблема боргів з боку СРСР. Звичайно, ця проблема мала місце. Однак, політична система, яка склалась в СРСР, була також неприйнятною для урядів країн Заходу. Не маючи можливості вплинути на її зміну в 30-і роки військовим шляхом, вони використовували свої економічні можливості. Проблема боргів була взята за основу в політичному тиску, мета якого була домогтись зміни політичного і економічного розвитку СРСР.

Додатковими засобами тиску на СРСР були розрив дипломатичних відносин, терористичні акти в країнах Європи проти окремих організацій (АРКОС – 1927 р.), окремих осіб (вбивство в 1927 р. Войкова у Варшаві). Все це незаперечно посилювало напругу у міжнародних відносинах СРСР з європейськими країнами.

На середину 20-х років економічне і соціально-політичне становище СРСР на основі реалізації НЕП стабілізувалося. Це сприяло зміцненню і його міжнародного авторитету. У 1926 р. був підписаний радянсько-німецький договір про нейтралітет. Того ж року був підписаний аналогічний договір з Литвою.

СРСР проявив ініціативу щодо роззброєння європейських держав. Сама ідея роззброєння не була відхилена країнами Західної Європи, але на той час вони не були готові до її реалізації. Обговорення цього питання в Лізі Нації було використано Радянським Союзом для свого міжнародного утвердження. На цей час СРСР не будучи членом Ліги Націй, був запрошений для роботи лише в спеціальній комісії по роззброєнню. У кінцевому рахунку, країни Заходу відхилили пропозицію СРСР і про часткове роззброєння, з якою він виступив у 1928 р.

Приєднання СРСР до Пакту Бріана-Келлога у вересні 1928 р. також варто розглядати з позиції його прихильності до збереження і зміцнення миру в Європі. СРСР першим його ратифікував. Це прискорило ратифікацію Пакту й іншими учасниками в 1929 р.

Упродовж першої половини 1932 р. СРСР підписав Пакти про нейтралітет і ненапад з Фінляндією, Литвою, Естонією і Польщею, а в листопаді 1932 р. підписав договір про ненапад з Францією.

Усі вищеназвані кроки з боку СРСР були зумовлені загостренням міжнародної обстановки в Європі, особливо у зв’язку з приходом до влади в Німеччині Гітлера. У червні 1933 р. в Лондоні відкрилась міжнародна економічна конференція. На ній голова німецької делегації зажадав передачі Німеччині України та інших територій Радянського Союзу. СРСР заявив Німеччині офіційний протест.

Наполегливість СРСР у боротьбі за збереження миру сприяла тому, що 30 держав членів Ліги Націй запросили його вступити у цю організацію. 18 вересня 1934 р. СРСР став членом Ліги Націй.

16 листопада 1933 р. були встановлені дипломатичні відносини СРСР і США. У тому ж році були встановлені дипломатичні відносини з Іспанією, а на початку 1934 р. – з Чехословаччиною і Румунією.

Не вдалось СРСР налагодити добросусідські відносини з Польщею. Цей факт буде мати негативні наслідки в кінці 30-х років. Прихід до влади фашистського режиму в Німеччині перекреслив усі позитивні здобутки попередніх років у радянсько-німецьких відносинах. Правда, перед остаточним розривом відносин був Пакт Молотова-Ріббентропа і договір про дружбу і кордони.

У кінці серпня 1939 р. над світом немов би розірвалась бомба: ще вчорашні вороги – СРСР і Німеччина – неочікувано для усіх підписали договір про ненапад. Початок цього історичного явища, мабуть, потрібно шукати з того часу, коли СРСР був виключений з процесу Мюнхенської угоди і провалу на літо 1939 р. політики колективної безпеки в Європі. Заміна міністра закордонних справ М. Литвинова (3 травня 1939 р.) на В. Молотова (Скрябін) (голова РНК і за сумісництвом міністр закордонних справ) також була знаковою в цьому відношенні. Це був кінець епохи боротьби СРСР за колективну безпеку. СРСР, підписавши Пакт про ненапад, змінив політику колективної безпеки на політику свого нейтралітету в разі війни в Європі. Договір про кордони і дружбу між Німеччиною і СРСР від 28 вересня 1939 р. був ще одним тому підтвердженням.