Сторінка
2

Зайнятість і безробіття сільського населення

Навантаження на одне робоче місце в середньому по Україні становить 10 чоловік. Найбільша кількість людей претендує на одне робоче місце в Рівненській області – 33. Трохи краща ситуація в Тернопільській та Івано-Франківській областях – 29 чоловік. Най­менше навантаження на вакантну посаду в Донецькій і Харківській областях – 4 і 6 чоловік відповідно.

За даними Держкомстату України, при скороченні трудових ресурсів села у 1990-ті роки майже на мільйон чоловік, чисельність зайнятих у підприємствах і організаціях зменшилась на 2,6 млн. осіб. Найбільше „викинуто” селян з громадського сектора сільсь­кого господарства – 1,2 млн. осіб, на 948 тис. скоротилося число зайнятих в інших галузях матеріального виробництва та соціальній сфері села, на 502 тисячі – маятникових мігран­тів. Основна частина працездатних селян, звільнених з підприємств та організацій, виму­шено поповнює групу незайнятих або зайнятих лише в особистому підсобному господар­ст­ві. Разом із зареєстрованими безробітними їх нараховується понад 3,3 млн. осіб. Ще приблизно 1 млн. осіб, за оцінками фахівців, становлять приховані безробітні у сільсь­когосподарських підприємствах. Тобто понад 4 млн. осіб з 6,5 млн. економічно активних жителів села не мають стабільного місця роботи та надійних джерел доходів.

За даними вибіркових обстежень, третина підприємств могла б працювати не змен­шую­чи обсягів виробництва продукції з меншою чисельністю працівників. При цьому чисель­ність зайвих працівників складає в середньому 25 % зайнятих. Переважна більшість сільськогосподарських підприємств утримує надлишкову кількість працівників, щоб збе­регти кваліфіковану робочу силу та зменшити видатки на виплату вихідної допомоги при скороченні кадрів. Для цього керівники підприємств застосовують скорочений режим робочого дня чи тижня, неоплачувані відпустки, тимчасове призупинення деяких видів виробництва. У результаті використання цих заходів формальні обсяги зайнятості збері­гають­ся, але така „зайнятість” уже не забезпечує працівникам достатніх ресурсів для існування та відтворення робочої сили. Якщо терміново не вжити певних заходів з лікві­дації масового безробіття серед селян, особливо сільської молоді, то неминуча нова хви­ля міграції найактивнішої частини сільських жителів.

Шукають заробітку за кордоном, як правило, наймолодші й найактивніші. Офіційна статистика щодо цього мовчить, тому що люди не виписуються з місця постійного прожи­вання, а працюють за кордоном тимчасово. Але зароблені кошти швидко „проїдаються” і заробітчани знову змушені шукати щастя на чужині. Близько 70 % з них їдуть за кордон повторно, а дехто й при нагоді залишається на постійне проживання. І це трагедія – рвуться родинні нитки, розпадаються сім’ї.

Найбільше на заробітки виїжджає молодих людей, з вищою та середньою професійною освітою. За даними соціологічного опитування [7, с. 7], найчисельнішою виявилася група 17–27-річних (41,7 % мігрантів). Трохи менше тих, кому 28–38 і 39–49 років, – відповідно 28,3 і 26,7 %. А людей віком за 50 – усього 3,3 %. Інтелектуальні втрати України за роки незалежності складають близько 500 докторів наук, переважно молодих і здібних. Це складає близько 20 % докторів наук віком до 50 років в цілому по державі. Найбільше мігрантів із вищою освітою – 36,7 %, з незакінченою вищою – 13,3 %, із середньою спе­ціаль­ною – 26,7 %, середньою – 15 %. Країна постійно втрачає також і менш кваліфі­ковану робочу силу, що від’їжджає на тимчасові заробітки за кордон.

Найвагомішою часткою в структурі трудової міграції є найбідніша на даний час час­тина населення України – селяни. Якщо протягом десятиліть вони виїжджали із сіл у міста, то останніми роками рух сільської робочої сили в основному спрямований за межі дер­жави. Близько мільйона українських селян, як нелегальні мігранти, по суті, за безцінь (за європейськими мірками) пропонують свою робочу силу. У структурі тих, хто виїжджає з сільської місцевості, особи молодше працездатного і працездатного віку складають переважну більшість, а серед осіб, які прибувають на постійне проживання у село, пере­важають люди похилого віку. У Західній Україні є цілі села, де не залишилось зовсім людей працездатного віку – одні діти та пенсіонери – всі інші на заробітках.

Заробітки за кордоном не такі вже й великі. Соціологічне опитування [7, с. 7] показа­ло, що 26,7 % опитаних мали 100–200 доларів США за місяць, по 200-300 доларів одержували 43,9 %, 300–400 доларів – 21,7 % і лише 8,3 % відповіли, що заробляли 400 і більше доларів на місяць.

Новим видом міграції з кримінальним забарвленням стала торгівля жінками, в основ­ному молодого та середнього віку, процес, який призводить до ще одного виду демогра­фічних втрат населення України. В основі цього негативного процесу лежать соціальні негаразди у суспільстві.

А взагалі в нинішніх соціально-економічних умовах трудова міграція має також і деякі позитиви. Позитивним при цьому є те, що люди не чекають від держави „подачок”, а самі шукають собі хоча й нелегальну, але роботу і певний заробіток, тому можуть утримувати свої сім’ї. Дехто навіть покращує свої житлові умови, дає дітям освіту. Дивно, але країна з „розваленою” економікою умудряється не лише не померти з голоду, а ще й забезпечувати своє майбутнє – воістину наш народ унікальний!

Оскільки наша держава не в силах поки що впоратися з проблемою трудової міграції: робоча сила всерівно перетікатиме туди, де більше платять, то необхідно хоча б намага­ти­ся захистити наших громадян за кордоном, як це роблять інші країни. Україна повинна домагатися укладання двосторонніх міждержавних угод на легальне працевлаштування своїх громадян. Тоді кожен тимчасовий мігрант відчуватиме себе за кордоном впевне­ні­ше, не боятиметься, що будь-якої хвилини його можуть вислати за межі держави. Крім того, він матиме право на мінімальну соціальну допомогу і медичне обслуговування. Украї­на від цього матиме позитивний імідж на міжнародній арені, про неї інакше судити­муть і прості громадяни зарубіжних країн, в яких на сьогодні наша держава асоціюється з проституцією та нелегальною міграцією.

Тривале перебування в стані безробіття призводить до втрати набутих професійних нави­чок, поступової декваліфікації робочої сили, зниження мотивації до продуктивної праці, а також невпинного погіршення рівня життя та зниження соціального статусу лю­ди­ни. В Україні нараховується близько 20 млн. осіб (понад 40 % населення), яких від­носять до маргінальних груп. Це безробітні більше 1 року; працівники, які перебу­вають у вимушених відпустках; зайняті та пенсіонери, доходи яких нижчі за межу мало­забезпеченості; жебраки та бродяги; зневірені особи. Процес маргіналізації суспільства є джерелом соціальної нестабільності та громадської непокори в країні.