Сторінка
3

Основні фактори суспільного виробництва та їхня взаємодія

Іноді можна зустріти твердження про наявність «доцільності» в діях природи. Справді, на перший погляд, в ній все є раціонально узгодженим та відрегульованим. Це часто слугує доказом для доведення існування Бога. Для нас це питання не є предметом дослідження, але варто зазначити, що і в цьому випадку (за винятком пантеїстичних уявлень) говориться не про «доцільність» діяльності природи, оскільки джерело, яке задає «мету» (Бог), знаходиться поза нею.

Людина перед кожним актом діяльності спочатку ставить мету. Мета - це форма свідомості людини, що відображає об'єктивний світ у вигляді майбутнього буття. Але в меті майбутнє існує не реально; воно тільки ідеальний проект, припущене людською свідомістю буття, а не дійсно існуюче. Якщо ж мета дії відсутня, то цей акт не є актом людської діяльності. Як зазначає Г.С.Батищев, людська предметна діяльність і є не що інше, як безперервний процес ціле-продукування і цілевиконання.

Перетворення біологічного виду homo sapiens в людину відбувається в момент перетворення його, тваринної до цього, діяльності в працю, як доцільну діяльність по обміну речовиною та енергією між людиною та природою, тобто у власне людську діяльність. З точки зору якісної зміни праця і людина, людське суспільство виникають одночасно. Моментом, який фіксує появу цієї нової якості, є момент появи цілепокладання.

Тварина в своїх діях також реалізує певну «мету», але ця «мета» нею не формується, а знаходиться поза нею, задається або інстинктом, природою у випадку з дикими тваринами, або людиною у випадку з домашніми. Ця відмінна риса людської діяльності від тваринної була зафіксована на рівні суспільної свідомості ще на ранніх етапах становлення людського суспільства. В стародавньому світі раби, що були позбавлені можливості цілепокладання, не сприймались іншою частиною суспільства як люди. їх називали «тваринами, що говорять», «живими знаряддями праці», але не «людьми».

На початкових етапах свого існування людське суспільство було єдиним і не розчленованим. Це обумовлювалось тим, що в цей час людська діяльність, при включенні в неї цілепокладання, носила у більшості випадків нерозділений характер. Закріплення за окремими членами людських співтовариств права на цілепокладання (ватажки загонів первісних мисливців, рибалок, воїнів) носило тимчасовий, спорадичний характер. Основні, важливі для співтовариства питання вирішувались колективно. Нерозчленованість діяльності, людського суспільства обумов­лювали і нерозчленоване сприйняття оточуючого природного світу. Він сприймався єдиним і рівнопокладеним людині.

Розвиток продуктивних сил, збільшення видів та ускладнення людської діяльності вимагали концентрації знань про її організацію і з необхідністю вимагали ускладнення соціальної структури суспільства, а надлишки виробництва, що почали з'являтись, зробили це можливим. У суспільстві почали виділятись групи, за якими поступово закріплялось завдання збереження та накопичення інформації про оточуючу природу та про способи її освоєння, функції організації та управління, а врешті-решт, цілепокладання діяльності людського співтовариства. Цей процес добре описано в роботі М.С.Грушевського «Початки громадянства. Генетична соціольогія», де показано, що саме володіння знаннями, створення монополії на нього шляхом перетворення на «таємне» знання, було першоосновою виникнення в суспільстві владних відносин.

З цього часу момент опредмечування і цілевиконання концентрується у виконавській праці, тоді як момент розпредмечування і цілепокладання протистоїть йому як духовне виробництво. Цей факт практично свідчив про розділення суспільства на соціальні групи, закріплення за ними різних функцій діяльності, суспільний розподіл праці, перетворення безкласового суспільства па класове. Як зазначає Г.С.Батіщев, розділення діяльності є не що інше як розділення самої людини, перетворення людських індивідів в «часткових індивідів». У підсумку виходить, що начебто ніхто не здійснює предметної діяльності, піхто не володіє людською предметно-діяльнісною сутністю, ніхто не живе як людина. Людською діяльністю володіє лише суспільство в цілому, а його окремі члени лише виступають носіями чи то функцій цілепокладання, чи то цілевиконання. Суспільний розподіл діяльності, за своєю суттю є розділенням самої людини.

Подібне «часткове» реальне буття окремих індивідів приводить, на думку К.Маркса, до того, що в результаті складається таке становище, що людина почуває себе вільно-діючою тільки при виконанні своїх тваринних функцій - при прийнятті їжі, при питті, в статевому акті, в кращому разі ще розташувавшись у себе в житлі, прикрашаючи себе і т.д. - а в своїх людських функціях вона почуває себе тільки твариною. З соціальним розділенням людської діяльності пов'язується і поява відчуження людини від природи, суперечності між людською сутністю та її реальним існуванням.

Вихід з такого становища К.Маркс вбачав в перебудові суспільних відносин на нових засадах. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року» він писав про те, що вирішення цієї проблеми зможе дати лише комунізм як позитивне скасування приватної власності - цього самовідчуження людини - і через те як справжнє привласнення людської сутності людиною і для людини; а тому як повне, свідоме, і з збереженням усього багатства попереднього розвитку, повернення людини до самої себе як людини суспільної, тобто людяної. Такий комунізм як завершений натуралізм = гуманізму, а як завершений гуманізм - натуралізму; він є справжнє розв'язання суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнє розв'язання спору між існуванням і сутністю, між опредмечуванням і самоутвердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом.

Але причини суперечностей між людиною і природою не обмежуються лише соціальним розподілом діяльності. Не меш важливим є також і те, що людська діяльність має предметний і універсальний характер. Як зазначає Г.С.Батищев, діяльність є здатність людини вести себе не у відповідності з організацією свого тіла, не як раба «специфіки» свого організму, а у відповідності із специфічною логікою кожного специфічного предмета; іншими словами - бути «вірним» не «собі», а світу предметів, які вони в собі, і в цій вірності іманентній предметам їх власній логіці вперше бути дійсним чином самим собою, бути не тілом, поряд з іншими тілами, не кінцевою річчю, поряд з іншими кінцевими речами, а предметно-діяльнісною істотою, діячем. Діяльність відбувається і може відбуватись лише з логікою кожного особливого предмету, але в той же час вона не відбувається і не може відбуватися згідно з логікою жодного з особливих предметів. Іншими словами людина знаходить себе лише в предметному світі і тільки в ньому одному, але зовсім не як один з предметів чи їх сукупність.