Сторінка
4
За таких умов підприємства неохоче відмовляються від свого старого устаткування, оскільки не мають можливості придбати нове, високоефективне, а тому кількість устаткування, що списується, скорочується щорічно. У багатьох галузях устаткування, що списується, складає менше 1 % загальної вартості машин і устаткування, отже, виробнича база підприємств усе більше старіє. Частка устаткування, що експлуатується понад 20 років, складає 13 %, у тому числі понад 10 років працює 60 % усіх металорізальних верстатів, більше 50 % — деревообробних і ткацьких верстатів, електрометричного устаткування, хлібопекарських печей і т. ін.
Наявність такої кількості застарілих фондів змушує підприємства витрачати значні кошти на підтримку їх працездатності. Так, на ремонт основних промислово-виробничих фондів витрачається 50 % обсягу капітальних вкладень у промисловість. Через це значна частина амортизації перерозподіляється з фонду реновації у фонд поточного і капітального ремонту.
Вивільнення амортизації у міру перенесення вартості фондів на готовий продукт носить тимчасовий характер, зумовлений повним періодом обороту цих фондів. Відтворення зношених фондів потребує накопичення повної суми амортизації, інакше підприємство вимушене заміщати відсутню суму амортизації прибутком чи покривати вимогу на інвестиції за рахунок кредиту. Отже, використовувати на інвестиційні цілі амортизацію у процесі зношення основних фондів начебто виявляється неможливим або можливе лише за рахунок кредиту.
Прагнення використати амортизаційний фонд для його розширеного відтворення пов'язане з тим, що розмір накопичених у фондах коштів перевищує суму натурального відшкодування основних фондів. Це зумовлено, по-перше, нерівномірністю зношення окремих елементів і груп основних фондів, по-друге, у міру технічного прогресу відбуваються прискорене моральне зношення засобів виробництва (що враховується не в нормах амортизації) і вибуття основних засобів, а також їх заміщення новими з використанням для цього сукупних джерел розширеного відтворення — прибутку, бюджетних асигнувань, кредиту. При цьому, з погляду розширеного відтворення фондів, повне накопичення раніше авансованої суми не є абсолютно необхідним, оскільки утворення фондів відшкодування у грошовій формі випереджує темп фактичного зношення фондів.
В умовах технічного прогресу кожна гривня амортизації, спрямована в нові вкладення, не адекватна раніше зробленим вкладенням. Споживча вартість знову створених основних фондів, як правило, перевищує (у тому числі за питомими характеристиками) старі. Однак, оскільки амортизаційні відрахування на реновацію нараховуються впродовж усього фактичного терміну служби основних фондів, а також з огляду на те, що в господарстві ці терміни служби перевищують нормативні показники, накопичена амортизація у деяких випадках значно перевищує вартість фондів, що зношуються. У результаті цього не тільки завищується собівартість продукції, а й складається неправильне співвідношення між накопиченням і відшкодуванням на користь останнього. Частина прибутку, що мала надходити у фонди розширеного відтворення, після відшкодування первісної вартості основних фондів виступає у вигляді амортизаційних коштів. З погляду ринкових умов відтворення було б доцільно припиняти нарахування амортизації на реновацію після закінчення нормативних термінів служби основних фондів. Недоамортизація ("переамортизація") також свідчить про відхилення від середньонормальних умов відтворення.
Крім того, рівномірне нарахування амортизації суперечить реальним умовам відтворення основних фондів, за яких розподіл зношення в часі нерівномірний і залежить від "віку" фондів. Потреба прискореного відновлення засобів виробництва зумовлена переважно їх старінням. Через це виникає певне протиріччя з тенденцією зниження собівартості продукції виробництва, що зазвичай досягається підвищенням інтенсивності використання фондів.
Для сучасного стану господарства України характерні згортання інвестиційної діяльності і неефективна система амортизації. Усе це призводить до ще більшої технологічної відсталості підприємств. Для багатьох з них стало проблемою не вдосконалення, а підтримка виробничого потенціалу на прийнятному технічному рівні. Тільки виважена політика амортизації забезпечує створення достатнього фонду відшкодування для постійного відновлення основних виробничих фондів, а її відсутність веде до їх старіння і "проїдання", що і відбувається нині в Україні.
Індексація амортизаційних відрахувань в Україні ще жодного разу не здійснювалась. Наприклад, у 1993 р. щомісячні темпи інфляції становили 50-60 %, а звідси вартість основних фондів наприкінці року повинна була в 130-280 разів перевищувати величину, що була на початку року. Пропорційно мали збільшитися і суми недонарахованої амортизації, необхідної для простого відтворення засобів праці. Але подібного не відбулося. Отже, проведена в 1993 р. індексація лише скоротила, але не усунула розрив між нарахованими і діючими основними фондами. Для усунення подібних диспропорцій за високих темпів інфляції необхідно щомісячно індексувати вартість основних фондів. Такий підхід не приведе до зниження конкурентоспроможності продукції через збільшення витрат виробництва при індексації основних фондів і наявних нині в Україні цінах. Це пояснюється тим, що за рахунок правильної індексації основних фондів відбувається уточнення справжніх витрат виробництва, а не їх завищення. Крім цього, збільшення амортизаційних відрахувань і собівартості продукції не обов'язково повинно супроводжуватися підвищенням ціни. Відбувається уточнення справжніх витрат виробництва, а звідси відповідно може бути знижений розмір прибутку. Не можна вважати нормальною ситуацію, коли при спаді виробництва на 20 % рентабельність промислової продукції за 1993 р. склала лише 35,7 %
Завантажити реферат