Сторінка
1

Інноваційна спрямованість інвестицій

Розвиток науково-технічного процесу (НТП), що особливо прогресував останніми роками, спричинив нову хвилю інвестування в підприємства, установи та об'єднання, які займаються розробкою нових технологій, методів виробництва чи навчання і пошуком нових шляхів діяльності та вдосконалення наявних. Цей процес пов'язаний з такою сферою економічної діяльності, як інновації та їх роллю в залученні іноземних інвестицій у національну економіку.

Уперше це поняття було застосовано в літературі в наукових працях відомого економіста І. Шумпетера "Теорія економічного розвитку" (1912 р.) та "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942 p.). На думку цього автора, інновація є головним джерелом прибутку. За його словами, "без розвитку немає прибутку, а без прибутку немає розвитку", з чого випливає, що прибуток є наслідком інновації, яка змушує підприємця запроваджувати нові інновації і забезпечує його необхідними для цього коштами. Висловлюючись економічними термінами, підприємець авансує певну частину власного чи залученого капіталу з метою одержання прибутку в майбутньому. Відомий дослідник процесів міжнародної конкуренції М. Портер зазначає, що в стратегічних аспектах інновації включають не лише нові технології, а й нові шляхи та методи здійснення, по суті, простих речей. Це, за його словами, може виражатись у новому дизайні продукції, новому виробничому процесі, новому підході до маркетингової діяльності, новому шляху організації чи навчання.

Ще у 1977 р. комісія сенату США констатувала, що в найближчому майбутньому питання науки і технології заслуговуватимуть на більшу увагу, ніж будь-який інший елемент національної політики.

Характерною особливістю здійснення інновацій або інноваційного процесу є насамперед його ризиковий характер. За деякими розрахунками, ймовірність втілення нової ідеї в новому продукті досягає лише 8,7 %. Згідно з іншими даними, комерційний успіх будь-якого нововведення становить близько 10%, що змушує потенційного інвестора обережно ставитись до запропонованих йому об'єктів вкладення коштів.

Досвід провідних країн світу засвідчує, що державна інноваційна політика спрямована насамперед на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів і її основною метою є поєднання науки із завданнями виробництва. Вона охоплює такі моменти, як підготовка наукових та інженерних кадрів, запровадження програм розвитку інноваційного бізнесу, співробітництва між великими корпораціями та університетами або науково-дослідними установами.

Заходи державного регулювання інноваційної діяльності поділяються на прямі та непрямі. До перших зараховують адміністративно-відомчу (передбачає пряме дотаційне фінансування, згідно із законами про сприяння інноваціям) та програмно-цільову форму державного регулювання (передбачає контрактне фінансування інновацій шляхом державних цільових програм підтримки нововведень, надання фірмам спеціальних кредитних пільг тощо).

Метою непрямих методів регулювання інноваційної діяльності є створення сприятливого загальногосподарського та соціально-економічного клімату. До цих методів входить лібералізація податкового та амортизаційного законодавства, запровадження спеціальних законодавчих норм щодо права на інтелектуальну власність, а також створення соціальної інфраструктури, яка охоплює формування єдиної інформаційної системи в межах країни. Розглянемо в загальних рисах основні тенденції державної інноваційної політики провідних країн світу. Виокремлюють дві найбільш характерні її моделі — американську та японську.

В умовах масового технічного переозброєння та модернізації промислового виробництва на базі нової техніки і глобалізації економіки особливого значення набувають державні програми залучення інвестицій. Яскравим прикладом цього є якраз економіка США, де впроваджуються великомасштабні економічні програми в галузі фінансування та організації наукових розробок і досліджень такими установами, як Національний науковий фонд, Бюро стандартів, Міністерство оборони, НАСА, Міністерство енергетики та ін. Американська модель інноваційної політики передбачає виокремлення технологічного пріоритету і цільове державне фінансування пріоритетної галузі. Як свідчить статистика, в США державне фінансування НДДКР є досить значним і становить близько 3,5 % ВНП.

Надання пріоритету технологічним інноваціям передбачає також японська модель, але акцент тут робиться на конкретніших технологіях, розвиток яких стимулюється з метою поступового переходу всієї економіки на нові технології. Доцільність ризику реалізації інноваційних проектів японські менеджери розраховують не лише за критерієм окупності, а й використовують інші кількісні та якісні оцінки. Прогнозується не тільки довгостроковий вплив інвестицій на засоби автоматизації та інформаційні технології, на продуктивність праці, а й вплив на матеріальну зацікавленість персоналу, культуру виробництва та трудові взаємовідносини.

Однак підходи та критерії оцінки ефективності капіталовкладень неоднакові. Наприклад, у США та Великобританії особлива увага приділяється використанню тимчасово вільних коштів на реалізацію короткострокових програм, тоді як у Японії акцент робиться на ефективності довгострокових капіталовкладень. Як уже зазначалось, японські менеджери приділяють особливу увагу якісним оцінкам, вважаючи, що вкладати гроші у високотехнологічні процеси слід якомога швидше через моральне старіння обладнання. Японські фірми змінюють методи та критерії довгострокового інвестування на різних його етапах і в міру проведення програм комплексної автоматизації встановлюються вищі нормативи рентабельності. Крім того, більша увага приділяється аналізу можливих технологічних змін та їх впливу на життєвий цикл продукту. Щодо здійснення прогнозних розрахунків, то японські менеджери у разі неможливості передбачити довгострокову динаміку якогось показника користуються не складними економіко-математичними моделями, а приблизними кількісними та якісними методами оцінки.