Сторінка
3

Внесок Кейнса в теорію грошей

У своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» Кейнс відкинув класичну кількісну теорію попиту на гроші, віддав­ши перевагу власним теоретичним побудовам, в яких головну роль відіграє поняття норми процента. Він розглядав гроші як один з ти­пів багатства і стверджував, що та частина портфелів активів, яку економічні агенти бажають зберігати у вигляді грошей, залежить від того, наскільки високо вони оцінюють вищезгадану властивість лік­відності. Тому й кейнсіанську теорію попиту на гроші називають теорією «переваги ліквідності». Ліквідність у Кейнса— це можли­вість продати за одиницю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають перевагу більш ліквідним, тому що побоюються значних фінансових втрат за зниження ділової активності. На його думку існують три причини, які, на думку Кейнса, спонука­ють людей зберігати хоча б частину їхнього багатства у вигляді лік­відних грошових активів, таких як готівка, поточні рахунки до запи­тання, а не у вигляді активів менш ліквідних, але таких, що дають дохід (наприклад облігації). І саме цей спекулятивний мотив формує зворотний зв'язок між величиною попиту на гроші та нормою пози­чкового процента: попит на гроші поступово зростає з падінням норми позичкового процента на ринку цінних паперів.

Таким чином, Кейнс розглядає попит на гроші як функцію двох змінних величин. За інших однакових умов збільшення номінально­го доходу породжує збільшення попиту на гроші, що зумовлено іс­нуванням трансакційного мотиву та мотиву обережності. Зниження норми позичкового процента також збільшує попит на гроші через спекулятивні мотиви.

Кейнс був прихильником наявності великої кількості грошей в обігу, що, на його думку, мало впливати на зниження процентно'і ставки. Це, у свою чергу, стимулювало б зменшення «обережності ліквідності» та зростання інвестицій. На думку Кейнса, високий процент є перешкодою для перетворення грошових ресурсів на ін­вестиції, тобто він захищав необхідність максимального зниження рівня процента як засобу заохочення використання нагромаджень на виробничі цілі.

Гро­ші, за Дж.М.Кейнсом,— це не просто життєво важливий елемент економічної структури суспільства, її важливий чинник. Вони, з одного боку,— об'єкт державного регу­лювання економіки, а з іншого — безпосередній інстру­мент здійснення такого регулювання. Як писав Б.Селігмен, вони в системі теоретичного аналізу Кейнса є джерелом енергії і в такий спосіб примушують економіку працювати. Отож зрозуміло, що Дж.М.Кейнс став фактично засновни­ком одного з істотних напрямків теорії грошей — теорії державної грошової політики. Фактично суть, принципи та механізм такої політики в їх комплексному підході були вперше в економічній теорії розроблені Дж.М.Кейнсом. Важливо підкреслити, що протягом тривалого періоду го­ловні постулати цієї політики знайшли безпосереднє втілення в системі державного регулювання економічних процесів провідних країн Заходу, найперше — США та Англії. Слід наголосити й на тому, що йдеться про меха­нізми анти кримінального регулювання економічних процесів, здійснення політики їхніх стабілізації та збалансування. А відтак теоретичне усвідомлення наукових ідей Дж.М.Кейнса має винятково важливе значення і стосовно практики перехідної — від адміністративної до ринко­вої економіки, вирішення завдань її структурної пе­ребудови та стабілізації.

Політика «дешевих грошей»

Як у теоретичному, так і в суто практичному плані особливо вагомими є положення Дж.М.Кейнса про при­нципи здіснення політики «дешевих грошей» та пільгового кредиту. Аналізуючи процес виробничого відтворення, Дж.М.Кейнс поставив під сумнів насамперед ефективність дії основних чинників стабілізації ринкового механізму — системи гнучкого ціноутворення на найважливіші товари включно з товаром робочої сили та процентними ставками на ринку капіталів. У докейнсіанських теоретичних концепціях саморегулюванню саме цих ринкових структур відводилась головна роль у забезпеченні економічної рівноваги.

Напротивагу цьому Дж.М.Кейнс виступив проти спонтанних цін, які, на його думку, завдають значної шкоди економічній кон'юнктурі. Він розробив концепцію регульованого ціноутворення і підконтрольної інфляції. “Накращии метод лікування . смертельно хворого індивідуалістичного ладу, — писав Дж.М.Кейнс, — полягає в усуненні можливостей випадкових чекань щодо підвищення чи зниження цін». Він зробив спробу вмотивувати не лише необхідність, але й можливість інституційного впливу держави на динаміку цін. Дж.М.Кейнс вважав такий вплив головною і визначальною функцією державної політики. Англіиськіи економіст виступив прибічником “слабкої” валюти і здіснення офіційної економічної політики «знецінення власних грошей».

Прихильність Дж.М.Кейнса до політики «дешевих грошей» стала причиною того, що в деяких дослідженнях розвитку економічної теорії його почали називати «природженим інфляціоністом». Одначе річ, природно, не в цьому визнанні. Важливо збагнути інше: теорія регульованої інфляції і теорія «керованих грошей» не лише зумовлюють одна одну, а и у своїй сукупності розкривають зміст одного з вельми ефективних механізмів стимулювання економічних процесів і ділової активності.

Йдеться про одну з центральних позицій теорії Дж.М.Кеинса з приводу того, що недостатність грошового попиту є однією з визначальних причин розвитку кризових процесів, спаду виробництва і зростання безробіття. Тому стимулювання грошового попиту через застосування політики «дешевих грошей» і відповідного використання норми процента мало під собою досить аргументоване не лише теоретичне, а и суто практичне підґрунтя.

Як діловим світом, так і наукою про народне господар­ство, писав з приводу цього Дж.М.Кейнс, давно доведено, що періоди інфляційного підвищення цін хвилюють дух підприємництва. Інфляція, підкреслював він, виступає, з одного боку, як важливий важіль стимулювання плато­спроможного попиту, інвестиційного процесу та економіч­ної активності, як засіб послаблення позицій економічно пасивного прошарку рантьє. Вона «зменшує схильність рантьє до збереження». З іншого боку, інфляція розгля­дається як матеріальна основа втручання держави у про­цес виробничого відтворення. Вона застосовується держа­вою в періоди, коли виникають труднощі бюджетного фі­нансування, в умовах загострення проблеми зайнятості.