Сторінка
2

Водний кодекс України про малі річки

Отже, аналізуючи вищенаведені положення Водного Кодексу, відзначимо, що зовнішні межі водоохоронних зон визначаються фахівцями за спеціально розробленими проектами на основі нормативно-технічної документації. Чим інтенсивніше господарювання на річці, тим більшими мають бути водоохоронні зони.

Згідно з даними науковців Науково-дослідного інституту водогосподарсько-екологічних проблем України, у разі відсутності обрушення берегу або його ерозійної активності та вузької смуги підтоплення, ширина ВЗ встановлюється по обидва боки від водотоку:

для малої річки – 250 м;

для середньої річки – не менше 500 м;

для великої річки – від 1 км (у випадку збережених природних комплексів на території долини) до 7-8 км (у випадку переважання ріллі та наявності крутизни схилів понад 2о на більш ніж 50% територій).

Пересічно, ширина водоохоронної зони малої річки, у разі відсутності берегової ерозії, становить 0,25 км по обидва боки від водотоку. У випадку, коли у водоохоронній зоні є берегові схили (понад 5о), ширина водоохоронної смуги подвоюється.

Проте наголосимо, що це все-таки мінімальні, а не оптимальні величини водоохоронних територій. Вченими встановлено, що оптимальна величина ВЗ малої річки, що протікає в межах листяного лісу (а отже, її долина знаходиться чи не в найкращому у водоохоронному значенні положенні) на супіщаних ґрунтах з нахилом 2,5о дорівнює 700 м. Проте інтенсивне освоєння річкових долин та водозборів здебільшого не дозволяє вилучити такі площі землі із загального вжитку.

На ширину водоохоронної зони впливає цілий ряд чинників. Їх межі встановлюються з урахуванням рельєфу місцевості, затоплення, підтоплення, крутизни берегових схилів, їх експозиції, типів ґрунтів, наявності ерозійних процесів, і, чи не найголовніше (!) – характеру господарювання в долині.

Враховуючи, що ліси мають значну водоохоронну функцію, межі водоохоронних зон в них не встановлюються.

ВЗ має внутрішню та зовнішню межі. Внутрішня межа ВЗ збігається з мінімальним (меженним) рівнем води у річці. Зовнішня межа ВЗ прив'язується до наявних контурів сільськогосподарських угідь, шляхів, лісосмуг, меж заплав, терас, бровок схилів, балок та ярів.

Ширина ВЗ на низинних пологих берегах визначається межею підтоплених земель, до якої додається мінімальний розмір протиерозійної смуги (не менше 50 м).

ВЗ в межах території ерозійної активності (ділянки землі, де утворюються яри, інтенсивно розмиваються береги чи схили, є улоговини, по яким стікають дощові води) чи гірських масивів, крутосхилів, обов’язково має включати усю зону можливої ерозії (тобто, увесь схил чи яр). ВЗ додатково збільшується ще і на протиерозійну смугу шириною 150 м, що відраховується від лінії ерозійної активності або лінії переробки берегу.

Дуже спрощуючи механізм визначення зовнішньої межі ВЗ, пропонуємо зробити це наступним чином:

а) знайти найбільш віддалену від річки лінію:

затоплення у разі максимального повеневого (паводкового) рівня води;

берегоруйнування, меандрування;

тимчасово та постійно підтоплених земель;

берегових схилів і сильноеродованих земель.

б) додати до неї ще 150 м. Ця сума і складатиме ширину ВЗ у конкретному випадку.

Зовнішня межа ВЗ на землях сільських населених пунктів, землях сільськогосподарського призначення, лісового фонду, на територіях лісогосподарських, водогосподарських, рибогосподарських підприємств, а також на землях інших власників визначається з урахуванням ще цілої низки чинників, зокрема:

зони санітарної охорони джерел питного водопостачання;

наявності джерел забруднення вод;

існуючих меліоративних систем, каналів, дамб, доріг тощо.

На території населених пунктів розміри ВЗ, як і ПЗС, встановлюються відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови, але не ближче, ніж 10 м від берега, виходячи з умов експлуатації річки. Якщо паралельно річці проходить меліоративний канал, дамба чи дорога, що є перешкодою для прямого потрапляння забруднених стічних вод у річку, зовнішню межу ВЗ доцільно провести по них.

На території водоохоронної зони річки в ході землекористування має забезпечуватися раціональне використання всіх наявних природних ресурсів. Плануючи господарювання у водоохоронній зоні, слід пам'ятати, що:

при рільництві в межах ВЗ необхідно враховувати протиерозійні та водоохоронні заходи, зокрема:

проводити оранку земель поперек схилів при крутизні схилу більше 7о;

висів однорічних і багаторічних просапних культур доцільно проводити на схилах крутизною не більше як 7о, а на більш крутих – висівати лише багаторічні трави;

надавати перевагу дрібноконтурному землеробству (площа окремих полів не має перевищувати 10 га);

доцільно використовувати такі добрива, що менше вимивають ґрунт, зокрема гранульовані;

бажано виносити за межі водоохоронної зони тваринницькі комплекси та ферми, літні табори, загороди для худоби, ліквідувати гноєсховища та обваловувати їхні території;

в лісових масивах, що знаходяться на території зони, встановлюється суворий режим ведення лісового господарства з проведенням лише санітарних рубок та рубок догляду;

берегові схили крутизною більше 5о, незалежно від рослинності на них, відносять до територій ерозійної активності, у тому числі яри, балки, улоговини стоку паводкових вод.

Залежно від природних умов у межах водоохоронної зони можуть виділятися ділянки як суворого режиму господарювання, так і ділянки із частковим обмеженням господарювання. До перших відносяться лісові масиви, заплавні водойми, підтоплені землі, зростаючі яри, береги, що руйнуються та оповзають. До других – балки та улоговини, території можливого зсуву берегів чи схилів, протиерозійні схили, слабопідтоплені землі.