Сторінка
4

Система виробництва продукції овець

Утримання. Існують дві системи утримання овець — пасовищна і стійлова. Пасовищну, як правило, практикують у теплу вегетаційну пору року (кінець весни, літо, початок осені), а стійлову — в холодний невегетаційний період (кінець осені, зима, початок весни). Хоча бувають винятки: на стійловому утриманні вівці можуть знаходиться і в теплу пору року, а пасовищами — запасом сухих речовин із літа — користуватися взимку. Пасовищна система утримання буває відгінної форми, коли пасовища розташовані за межами господарства і мають сезонний характер (літні гірські пасовища — полонини, осінні передгірні тощо). Залежно від тривалості використання пасовищ і стійла протягом року розрізнюють стійлово-пасовищну, стійлову та пасовищну системи утримання. Пасовища бувають природні і сіяні (культурні). Їх розділяють на загони, використовуючи для цього огорожі, борозни тощо й організують загінне випасання. При стійловому утриманні для овець потрібні приміщення різних нескладних конструкцій (норма для дорослої тварини — 2 м2, молодняку — 1 м2 на одну голову) та вигульні майданчики — бази (норма для дорослої тварини — 3 м2, молодняку 2 м2 на одну голову).

Механізація у вівчарстві. Сучасна технологія вівчарства ґрунтується на впровадженні механізації трудомістких процесів. Одним із вихідних положень для цього є концентрація поголів’я, яка створює передумови для збільшення виробництва продукції, підвищення продуктивності праці та зниження витрат на одиницю продукції. Необхідність механізації виробничих процесів у вівчарстві призвела до змін у системі приміщень і обладнання для стійлового утримання овець та модифікації літнього утримання тварин з використанням постійних і мобільних огорож, автонапувалок та електропастухів. Вівчарські ферми з високим рівнем механізації виробничих процесів називають технологічними машинами або промисловими комплексами.

Залежно від природноекономічної зони і стану кормової бази розрізняють технологічні машинні комплекси на 5, 10 і 15 тис. овець (не менше 2,5 тис. голів). Значна частина ферм розрахована на 5 тис. овець, де є три вівчарні для ягніння, три для вирощування молодняку, пункт штучного осіменіння, ветеринарний пункт, сховище для кормів, ванна для купання овець, автонапувалки, гноєсховища, будинок вівчарів та інші споруди. Ферма на 10 тис. голів молодняку складається з 10 приміщень і відповідних споруд за виробничим призначенням.

Важливим моментом технологічного обладнання приміщень для овець є широке використання переносних дерев’яних (металевих) щитів та годівниць. Механізоване роздавання кормів здійснюють за допомогою причіпних кормороздавачів, навантажувачів та змішувачів кормів тощо. Для механізації напування овець використовують автонапувалки. Гній видаляють за допомогою бульдозерних агрегатів що монтуються з трактором. Існують комплекси технологічного обладнання й агрегати для стрижки овець. Для механізації купання овець та проведення інших профілактичних заходів використовують спеціальне обладнання і устаткування.

Одержання продукції овець.

Вовну одержують шляхом стриження овець. Тварин тонкорунних та напівтонкорунних порід, які мають однорідну вовну, стрижуть один раз — у травні-червні, грубововнових — двічі: навесні та восени (серпень-вересень). Це досить складна і трудомістка робота. До комплексу обладнання для стриження входять: точильний агрегат, транспортер рун, стіл для класирування вовни і прес. Вистрижену вовну з кожної вівці (руно) транспортують чи вручну подають на ваги для зважування і далі забирають для класирування. Загальна технологічна схема класирування полягає в тому, що в межах кожного виду вовни (мериносова, кросбредна, цигайська та ін.) руна розділяють на окремі групи за найменуваннями (рунність). Вовну основного сорту і пожовтілу поділяють за тониною, довжиною і станом. Вовну кожного сорту, що утворюється в процесі класирування з частковим розривом рун, забирають від класирувального столу й розміщують у тимчасових лабазах. Коли загальна кількість вовни певного сорту досягає можливої маси одного паку (близько 100 кг), вовну пресують, паки маркують, зважують і тимчасово зберігають чи реалізують.

У межах конкретної ринкової ситуації реалізаційну ціну немитої вовни встановлюють на основі результатів класирування й величини відсотка виходу чистого волокна, а чистої — тільки за результатами класирування. Вихід чистого волокна визначають тільки лабораторним методом за зразками вовни (100-200 г), які відбирають трафарет-сіткою в період класирування від кожного 20-30 руна.

Смушки (каракуль) одержують після забою ягнят у віці 1-3 дні, для чого обладнують спеціальні пункти.

Молоко одержують шляхом доїння овець ручним або машинним способами. Як правило, доять тварин ззаду, а іноді — збоку. З одержаного молока виготовляють сири.

Баранину і овчину одержують після забою овець на м’ясопереробних підприємствах. Забійні цехи можуть бути і в господарствах. Туші овець розділяють (розрубують) на вісім частин (відрубів), які групують за трьома сортами. До першого (75% маси туші) відносять спинолопатковий відруб (37%) і задню частину (38%); до другого (17% маси туші) — шию (4%), грудинку (10%) і пахвину (3%); до третього (8% маси туші) — заріз (2%), рульку (3%), задню гомілку (3%).

Література:

1. Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства. Лісостеп. Київ – 2004 р. 2 томи.